Frankfurter Allgemeine про уроки війни на Кавказі й реакцію Заходу

У статті “Війна, що себе виправдала” політичний оглядач газети Frankfurter Allgemeine Zeitung Ніколас Буссе критично оцінює позицію Європейського союзу і НАТО у відносинах з Росією. Нещодавно обидві організації вирішили відновити діалог з Москвою, що був заморожений в серпні після війни на Кавказі.

“...Це розвиток, якого безпосередньо після бойових дій не можна було очікувати. У серпні в обох інституціях (ЄС і НАТО) були потужні сили, які хотіли покарати Росію за введення військ у маленьку кавказьку країну. Британці, шведи, прибалти, східні європейці й у першу чергу американці прагнули, щоб Москва заплатила за свою поведінку. В США думали загальмувати вступ Росії до СОТ або викинути її з “великої вісімки”. У Європейській комісії перевіряли всі договори з Росією на можливість запровадження санкцій.

Те, що сьогодні більше ніхто про це не говорить, не в останню чергу наслідок німецької зовнішньої політики. В ЄС і НАТО федеральний уряд виступав за те, щоб запровадити проти Москви мінімальні санкції, або ще краще – не запровадити жодних. Виступаючи проти призупинення переговорів про нову угоду Росія-ЄС, уряд говорив, що новий договір принесе більше вигоди європейцям, ніж Росії. Припинення діалогу між НАТО і Москвою в Берліні вважали неправильним, тому що, мовляв, саме в кризові часи треба підтримувати розмову. Міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр представляв цю лінію особливо наполегливо...

Примітно, що в німецьких дебатах майже ніхто не звертав уваги на аспект, який має велике значення на довгу перспективу: питання, який сигнал Захід посилає іншим акторам міжнародної політики, якщо він залишить без наслідків російські дії. Зі стратегічної точки зору, а лише вона має значення у міжнародній політиці, у короткій літній війні йшлося не про долю Південної Осетії чи Абхазії, а про питання, де бути Грузії. Чи буде ця країна в НАТО і на боці ЄС – чи це частина російської сфери впливу?

Відповідь, яку тепер дав Захід, у Москві, очевидно, сприйняли з задоволенням. У загостреній формі вона означає: якщо ввести війська в країну, якій Захід пообіцяв взяти її в НАТО і через яку він транспортує каспійську нафту, вам загрожує в гіршому випадку кілька тижнів мовчанки. Можна навіть поділити країну і розмістити там більше солдатів, ніж узгоджено, і все одно це не матиме серйозних наслідків...

За неписаними законами міжнародної політики це, як правило, сприймають як слабкість. Саме такі країни, як Індія чи Китай, що рухаються вгору, добре запам”ятають, якою низькою є ціна, що її треба платити в Брюсселі за демонстрацію сили. Про такі тверезі міркування під час громадських дебатів у Європі мало говорили... Але за лаштунками таки були дебати “за” і “проти” жорсткої реакції (на дії Росії на Кавказі).

Головний аргумент “проти” був: санкціями Захід зашкодить собі більше, ніж Росії... У Єврокомісії навіть ідею більш суворих правил в”їзду для російських громадян вважали контрпродуктивною, оскільки Москва могла б відповісти репресіями проти європейських компаній... Багатьом європейцям, особливо німцям, їхні економічні інтереси були важливіші, ніж система безпеки в Європі.

Конкретну вигоду з усього цього Росія має в гарячій суперечці про розширення НАТО. Оскільки німці та інші західні європейці роблять передумовою вступу до НАТО вирішення сепаратистських конфліктів, Москва фактично може заблокувати це, просто залишаючи (у цих регіонах) свої війська.

У випадку з Україною Кремль створив приклад, який починає справляти враження. У колах, що займаються політикою безпеки, в Німеччині вже чути з огляду на Київську Русь, що прийом України в НАТО у Москві сприйняли б як грабіж рідної землі. Коли Медведєв і Путін підбиватимуть підсумки року, в них, мабуть, буде відчуття, що коротка війна влітку себе виправдала”. (рг)