Cканування мозку: за сім секунд до рішення
2 серпня 2009 р.
Фільм про пограбування банку триває всього дві хвилини. На головах у глядачів, які сидять у лабораторії берлінського Інституту когнітивної нейропсихології, еластичні шапочки з дротами. У кожну вмонтовано 27 електродів для того, щоб реєструвати імпульси від різних ділянок мозку.
„Сигнали ці ледве вловимі, - розповідає керівник досліду, професор Саша Тамм. - Біоелектричні потенціали нервових клітин вимірюються в мікровольтах, а це дуже мала величина. Мільйонна частка від тієї напруги, що її дає, наприклад, батарейка для кишенькового плеєра. Тому зафіксовані електродами коливання треба спочатку в один-два мільйони разів посилити, щоб вони взагалі були помітні на енцефалограмі.”
Жінки мають плакати
По завершенню фільму на екрані з’являється 35 запитань. Як то: „На грабіжникові була маска?”, „Службовець банку відчинив сейф за допомогою коду?”, „Чи плакала касирка, коли на неї навели пістолет?.” Учасники досліду натискають кнопки „так” або „ні”. Аналізуючи потім їхні ЕЕГ, тобто електроенцефалограми, науковці намагалися встановити, який вигляд мають криві, коли відповідь була правильною, а які вказують на вигадані ситуації.
„Кожен із нас має в уяві типову картину пограбування банку, - каже професор Тамм, - озброєний чоловік у масці, заручники, мішок із грошима... Дивлячись кінофільм, ми не можемо зосередитися відразу на всіх деталях і тому дещо домислюємо. Зокрема в нашому прикладі касирка не плакала, але переважна більшість учасників відповідає ствердно, бо це дуже поширений стереотип. Жінки мають плакати, коли їм погрожують пістолетом. Ретельно порівнявши форму, частоту, амплітуду ЕЕГ, ми навчилися графічно відрізняти домисли. Справа в тому, що мозок починає працювати активніше, коли людина щось вигадує, а не просто пригадує те, що бачила.”
Детектор замість свідків
У липні минулого року в Індії вперше було винесено вирок на основі ЕЕГ. Адіті Шамрі присудили пожиттєве ув’язнення за те, що вона отруїла свого нареченого миш’яком. Молода жінка категорично спростовувала всі звинувачення, однак сканування мозку начебто показало, що Адіті має справжні згадки про те, як вона купувала отруту. Щоправда, згодом вища судова інстанція визнала цей доказ недостатнім. Але детектори брехні стають дедалі надійнішими. Деякі американські виробники стверджують, що їхній апаратурі можна довіряти на 90 відсотків.
Енцефалограми містять певну інформацію щодо якості думок: правдиві вони чи вигадані, емоційно забарвлені чи нейтральні. Однак аби дізнатися хоч щось про зміст того, над чим ми замислилися, доводиться використовувати значно складніше та дуже громіздке медичне обладнання. ФМРТ, цебто функціональні магнітно-резонансні томографи, інколи важать кілька десятків тонн та займають цілі приміщення. Зате ці прилади видають не якісь там хаотичні діаграми, а кольорові зображення тонких зрізів мозку в різних проекціях...
Натреновані сканери
Студентам, що погодилися лягти на стіл томографа, тільки й треба було, що спокійно, не кваплячись вирішити, якою рукою натиснути на кнопку – лівою чи правою. Зовсім не просто було знайти сліди цієї елементарної розумової операції на знімках. „Однак результат перевищив наші сподівання, - каже професор Берлінського центру комп’ютерної нейрології Джон Ділан Гайнес. - Якщо взяти момент рішення за нульову позначку, то сказати, якою рукою людина натисне на кнопку, можна за сім секунд до того, як вона сама це усвідомить. У шістдесяти відсотках випадків. А коли комп’ютерна програма додатково „натренована” на особливості мислення того чи іншого учасника досліду, цей відсоток сягає вісімдесяти.”
Налаштування приладів, що читають думки, - копіткий процес. У комп’ютерну пам’ять треба закласти тисячі кодів: які ділянки мозку активізуються, коли нам показують зображення дерева, будинку, птаха, обличчя тощо. На основі цих стереотипів програма потім у дев’яти з десятьох випадків безпомилково розпізнає, яку фотографію розглядає зараз людина. При тому що сама вона бачить її вперше.
„Схожий метод існує й для обробки вербальної інформації, - веде далі Джон Ділан Гайнес. – А це дозволяє ідентифікувати навіть той об’єкт, який не бачать, а лише уявляють. Експерименти доводять, що колись можна буде створити своєрідний універсальний банк даних стереотипів мислення. Тоді кількох нескладних вимірювань буде достатньо, аби стверджувати: якщо активний цей ареал мозку, значить людина думає про те то й про те.”
Неконтрольовані імпульси
Митники й працівники служб безпеки давно мріють про таке устаткування. Терорист, який хоче пронести в літак вибухівку, обов’язково думатиме про неї й під час контролю в аеропорту. Надчутливі прилади могли б „побачити” це. Причому на відстані. Над розробкою відповідних нейроелектричних сенсорів уже працюють американські інженери. Канадські та російські фахівці створюють іншу систему: в демо-фільм, що його зазвичай показують перед зльотом, умонтований невидимий „25 кадр”, у якому висвічуватиметься слово „бомба”. Якщо в такі моменти датчики фіксуватимуть посилені спалахи нервових імпульсів, це відразу викаже зловмисника. Пригнітити таку реакцію буде неможливо, бо вона підсвідома, неконтрольована.
„Теоретично все правильно, - зауважує професор Інституту когнітивної нейропсихології Саша Тамм. - Утім, на практиці такі системи безпеки спричинятимуть чимало проблем, адже йдеться не лише про те, щоб прилади показали: увага, той чи той пасажир зараз думає про зброю! Не менш важливо знати, чому він про неї думає. Людина могла прочитати щось в газеті про терористів, і тепер непокоїться, чи немає їх у цьому літаку. Розмірковувати про зброю може й фахівець, котрий летить на салон військової техніки. Чи агент національної безпеки, який перебуває на борту із завданням...”
На озброєнні - телепатія
Не таємниця, що військові відомства та спецслужби завжди особливо цікавилися технічними досягненнями в галузі нейробіології. Де їх застосовували та застосовують, щодо цього - відомо небагато. Так, за деякими даними, Пентагон інвестує мільйони доларів у програму з комп’ютерної підтримки сприйняття. На першому етапі її планується спостерігати за ефективністю роботи мозку вояків, і за необхідності, підвищувати адекватність та швидкість їхньої реакції. Наступним кроком має стати „синтетична телепатія”. Під час бойових операцій більше не треба буде оголошувати накази або координати об’єктів у мікрофон, виказуючи своє місцерозташування. Обмін інформацією здійснюватиметься беззвучно, на рівні думки. Нарешті кінцева мета – цілковите злиття солдата з технікою: пілот, який безконтактно, силою уяви керуватиме винищувачем, снайпер, що подумки натискатиме на курок...
Рішення миттєво обертатимуться на дію. Сьогодні це поки що не те саме. Поки рука доторкнеться до пускового механізму, думка зазвичай устигає пройти перевірку внутрішньою інстанцією, яку психологи називають „ментальне вето”. І нерідко пострілу так і не відбувається...
Автор: Ганна Філіпп
Редактор: Христина Ніколайчук