Aмериканський госпіталь у Німеччині: як тут лікують українців
25 січня 2004 р.Реклама
Про госпіталь в Ландштулі інформації в пресі небагато із зрозумілихпричин: установа це військова, тим більше американська, яка підпорядкована командуванню американських військ у Німеччині. Оскількиамериканці ведуть війну і вже неодноразово ставали мішенню міжнародних терористів, то адміністрація зацікавлена в тому, щоб не дуже поширюватися про те, як функціонує установа. З іншого боку, брак достовірної інформації породжує чутки, і саме на основі однобічної, а відтак неповної інформації, як вважають медики, в українській пресі з"явилася стаття, в якій розповідаються дивніречі про методи лікування в госпіталі в Ландштулі, зокрема, українських військових.
Аби одержати інформацію з перших рук я й відправився у відрядження до Ландштуля, що на заході країни, майже на самому кордоні з Францією.
Госпіталь зустрів привітно, але суворо: німецькі солдати, що стоять тут на чатах, озброєні найновішою автоматичною зброєю, окрім тогооб"єкт охороняє ще й приватна німецька фірма. Звичайно, високий паркан і колючій дріт, а перед в"їздом - така потужна металева загорожа, що мені здалося, що тут не вдасться прорватися не те що автомобілю з вибухівкою, як це іноді роблять терористи-самогубці, але й танку.
Це величезна лікарня на півтори сотні ліжок. Ще рік тому в госпіталіпрацювало близько двохсот лікарів-американців. Але на початку березня минулого року в ході підготовки до війни в Іраку сюди додатково приїхали лікарі з резервоного госпіталю в Каліфорнії. Госпіталь уЛандштулі обслуговує не лише розташовану поблизу американську авіаційну базу в Рамштайні, не лише увесь американський військовийконтингент у Німеччині та їхні родини, але й американських цивільних моряків Середземномор"я, американських посольських і консульських працівників з усієї Європи, американські бізнесові представництва. Усього близько 300 тисяч американців. Сюди ж привозять американських поранених з Боснії та Герцеговини, Косова, а з початком американської антитерористичної кампанії - із Афганістану. Нині велика кількість поранених надходить з Іраку - як американців, так і солдатів коаліції. Всього з березня минулого року тут одержали допомогу понад 9 тисяч поцієнтів. Зрозуміло, що потрапляють сюди й українці. Розповідає керівник відділення по зв"язках з пресою Мері Шоу:
"Українські пацієнти перебували тут досить тривалий час, тому що вони потребували інтенсивної медичної длопомоги. Отже, лікування забрало кілька тижнів. Ми виявили у них усі види поранень - в шию, в руки й у ноги, були поранення в голову, а також травми очей. Річ у тім, що у військовослужбовців в Іраку бронежилетами дуже добре захищені спина, груди, плечі, а шоломом - голова. Однак руки, ноги та очі майже не захищені, тому було кілька поранень саме сюди".
Як я вже згадував, в одній з українських газет кілька тижнів тому з"явилася стаття про погані, на думку автора, методи лікування українських солдатів в американському госпіталі на німецькій землі. Він вважає, що кількість наркотичних речовин, які вводяться для зменшенняболю, була надто великою, що зробило з тих, хто тут лікувався, справжніх наркоманів. Я цитую статтю: "А полегшуючи солдатам страждання, їм за потребою і без неї вводили конячі дози... морфіну". Статтяназивалася "Наших миротворців "підсадили" на голку". Неабиякий закид американським лікарям.
Як на мене, то проблем тут кілька. Перша: чи існують у світі якісь норми, які однозначно регламентуюить кількість наркотиків, які практично в усьому світі вживаються як знеболююче. По-друге, чи достатнякваліфікація місцевих лікарів, тобто, чи знають американці, як треба лікувати - що значить "вводили за потребою і без неї"? І по-третє, можливо лікують американці своїх солдатів одним чином, краще, вводячи їм людські дози, а інших, таких як українські, приміром, гірше, вводячи їм "конячі дози", що і призводить до таких жахливих, як вважає українська газета, наслідків. Про цю проблему ми говоримо з одним з керівників клініки в Ландштулі, американським лікарем-підполковником Річардом Джорданом:
"Відповідно до Федерального законодавства Сполучених Штатів Америки, ми повинні запобігати болю. На питання, який біль людини може витримати, і коли треба починати вводити і скільки знеболюючихречовин, однозначної відповіді нема, воно нині дебатується в медичній науці".
Відповів американський лікар з двадцятилітнім медичним досвідом і на запитання про можливу різницю в підході до лікування солдатів різних армій:
"Піклування про пацієнтів у нас однакове. Незалежно від того, звідки вони. У нас пацієнти 40 націй. Смішно про це говорити, але ми просто фізично не могли б робити між ними різниці в наданні медичної допомоги. Пацієнти госпіталю мають однакові права. Хворі українськісолдати мають такі самі права, як і американські".
Зрозуміло, що аби пересвідчитися в уміннях лікарів і оснащенні клініки, я зустрівся з одним з українських вояків, який буквально наступного дня мав повертатися до Іраку. Підполковник потрапив сюди не збойовим пораненням, а з виразкою шлунку. Оскільки оперувати його в Іраку можливості не було, американці привезли його до Німеччини. Підполковник, ще досить молода людина, просив не називати його прізвища з досить зрозумілої людської причини: його батьки, літнілюди, не знають, що він поїхав до Іраку. І тому він не хоче їх марно хвилювати. Ось що він розповів:
"31 грудня в мене щось заболіло в животі. Заболіло-заболіло, і я пішов до лікарів. У нас там теж є лікарі - українські та грузинські. Тринадцять грузинських лікарів приїхало туди в рамках миротворчої місії і серед них - провідний хірург збройних сил Грузії, тобто досвідчений такий хірург. Він мене одразу спитав, що трапилося, які аналізи, я розповів про шлункову кровотечу. Вони говорять - виразка. Буквально за 15 хвилин телефонують американцям. Американці одразу - для них головне людина, військовослужбовець, вони не дивляться на гроші- чи вигідно їм це, чи не вигідно. Одразу на вертоліт "Блек хок" - і в Багдад. Там вони надали мені першу медичну допомогу, зробили аналізи - виразка, кровотеча. Перелили кров, і літаком "Геркулес" 3 січня я вже прилетів сюди. Я думав, що тут мені робитимуть операцію. Бо виразка на Україні - це проблема. Тут вони її лікують - я не знаю, яне хочу нікого образити, може, на Україні так само лікують, - але я абсолютно нічого не відчув, мене забрали на каталках, завезли туди, дали укол. Я заснув. А коли прокинувся, лікар показав мені фотографію моєї виразки і сказав, що в тебе більше виразки немає. Чимось вони там її запаяли, якимось лазером - і все. Кажуть таблеточки поп"єш... Я кажу: а дієта? Він каже: ніякої дієти, виразка не від того, що ти щось з"їв неправильне. Це мікроб "Н". Тепер ми мікроб убили, твою виразку запаяли, все нормально. Тобто десять днів, а я вже ходжу. Можу боротися з будь-ким, жодних проблем, ходжу в їдальню, все їм.А таблетки для того, щоб підняти гемоглобін. Кажуть: оце два місяціпоп"єш таблетки, щоб почервонів, - і все. Тепер я вже готовий у бій.Ніяких проблем".
Це щодо американської медицини і того, чи досить розуміються американські лікарі на лікуванні. Розпитав я українського вояка і про можливу різницю між лікуванням солдатів різних націй.
"Тут заходиш до їдальні, з тобою за столом сидить генерал, їсть, вінз такою самою біркою на руці, як і ти. Він - хворий. А коли його виписували, то я побачив, що він трьохзірковий генерал. Полковників тутдуже багато лежить. Але в них перш за все - хворий. Ніяких пільг ненадається за рангом, за чином... Для них це не питання. Хворий - цеперш за все хворий. І для них найголовніше завдання полягає в тому, щоб ти у найближчий час був "не хворий", щоб тебе вилікувати. А дивляться на твої звання, коли ти вже вилікувався, коли ти одягнеш форму. А поки ти ходиш у лікарняному цивільному, ти просто хворий.До нас вони дуже гарно ставляться. Чемні всі такі. Приносять тобі щось у палату і кажуть "Спасибі" - "Thank you, thank you!", хоча начебто я повинен дякувати... Вони - абсолютно професіонали. Вони - фахівці своєї справи. Дивишся, як вони все виконують, - із задоволенням, із посмішкою на обличчі, як мовиться. Добре, що в нас є такі партнери".
Уже дорогою з госпіталя додому я подумав про те, що дуже добре,що скільки журналістів, стільки й думок. Зрозуміло, ми по-різному ставимося до багатьох актуальних проблем, приміром таких гострих як відповідність агресії в Іраку міжнародним нормам чи доцільність участі українських військових у вирішенні іракських проблем. Але, мабуть, некоректно й непрофесійно, подумалося мені, журналістові судити про рівень кваліфікації лікарів, а тим більше висловлювати свої міркування про "конячість" чи "неконячість" дозування медикаментів, не бачачи пораненого і не знаючи його стану - так би мовити, заочно і заднім числом, коли навіть досвідчені лікарі бувають дуже обережними. Принаймні американські лікарі, прощаючись, не давали жодних порад про те, яким побитом мені краще готувати цей журнал.
Віктор Тимченко.
Аби одержати інформацію з перших рук я й відправився у відрядження до Ландштуля, що на заході країни, майже на самому кордоні з Францією.
Госпіталь зустрів привітно, але суворо: німецькі солдати, що стоять тут на чатах, озброєні найновішою автоматичною зброєю, окрім тогооб"єкт охороняє ще й приватна німецька фірма. Звичайно, високий паркан і колючій дріт, а перед в"їздом - така потужна металева загорожа, що мені здалося, що тут не вдасться прорватися не те що автомобілю з вибухівкою, як це іноді роблять терористи-самогубці, але й танку.
Це величезна лікарня на півтори сотні ліжок. Ще рік тому в госпіталіпрацювало близько двохсот лікарів-американців. Але на початку березня минулого року в ході підготовки до війни в Іраку сюди додатково приїхали лікарі з резервоного госпіталю в Каліфорнії. Госпіталь уЛандштулі обслуговує не лише розташовану поблизу американську авіаційну базу в Рамштайні, не лише увесь американський військовийконтингент у Німеччині та їхні родини, але й американських цивільних моряків Середземномор"я, американських посольських і консульських працівників з усієї Європи, американські бізнесові представництва. Усього близько 300 тисяч американців. Сюди ж привозять американських поранених з Боснії та Герцеговини, Косова, а з початком американської антитерористичної кампанії - із Афганістану. Нині велика кількість поранених надходить з Іраку - як американців, так і солдатів коаліції. Всього з березня минулого року тут одержали допомогу понад 9 тисяч поцієнтів. Зрозуміло, що потрапляють сюди й українці. Розповідає керівник відділення по зв"язках з пресою Мері Шоу:
"Українські пацієнти перебували тут досить тривалий час, тому що вони потребували інтенсивної медичної длопомоги. Отже, лікування забрало кілька тижнів. Ми виявили у них усі види поранень - в шию, в руки й у ноги, були поранення в голову, а також травми очей. Річ у тім, що у військовослужбовців в Іраку бронежилетами дуже добре захищені спина, груди, плечі, а шоломом - голова. Однак руки, ноги та очі майже не захищені, тому було кілька поранень саме сюди".
Як я вже згадував, в одній з українських газет кілька тижнів тому з"явилася стаття про погані, на думку автора, методи лікування українських солдатів в американському госпіталі на німецькій землі. Він вважає, що кількість наркотичних речовин, які вводяться для зменшенняболю, була надто великою, що зробило з тих, хто тут лікувався, справжніх наркоманів. Я цитую статтю: "А полегшуючи солдатам страждання, їм за потребою і без неї вводили конячі дози... морфіну". Статтяназивалася "Наших миротворців "підсадили" на голку". Неабиякий закид американським лікарям.
Як на мене, то проблем тут кілька. Перша: чи існують у світі якісь норми, які однозначно регламентуюить кількість наркотиків, які практично в усьому світі вживаються як знеболююче. По-друге, чи достатнякваліфікація місцевих лікарів, тобто, чи знають американці, як треба лікувати - що значить "вводили за потребою і без неї"? І по-третє, можливо лікують американці своїх солдатів одним чином, краще, вводячи їм людські дози, а інших, таких як українські, приміром, гірше, вводячи їм "конячі дози", що і призводить до таких жахливих, як вважає українська газета, наслідків. Про цю проблему ми говоримо з одним з керівників клініки в Ландштулі, американським лікарем-підполковником Річардом Джорданом:
"Відповідно до Федерального законодавства Сполучених Штатів Америки, ми повинні запобігати болю. На питання, який біль людини може витримати, і коли треба починати вводити і скільки знеболюючихречовин, однозначної відповіді нема, воно нині дебатується в медичній науці".
Відповів американський лікар з двадцятилітнім медичним досвідом і на запитання про можливу різницю в підході до лікування солдатів різних армій:
"Піклування про пацієнтів у нас однакове. Незалежно від того, звідки вони. У нас пацієнти 40 націй. Смішно про це говорити, але ми просто фізично не могли б робити між ними різниці в наданні медичної допомоги. Пацієнти госпіталю мають однакові права. Хворі українськісолдати мають такі самі права, як і американські".
Зрозуміло, що аби пересвідчитися в уміннях лікарів і оснащенні клініки, я зустрівся з одним з українських вояків, який буквально наступного дня мав повертатися до Іраку. Підполковник потрапив сюди не збойовим пораненням, а з виразкою шлунку. Оскільки оперувати його в Іраку можливості не було, американці привезли його до Німеччини. Підполковник, ще досить молода людина, просив не називати його прізвища з досить зрозумілої людської причини: його батьки, літнілюди, не знають, що він поїхав до Іраку. І тому він не хоче їх марно хвилювати. Ось що він розповів:
"31 грудня в мене щось заболіло в животі. Заболіло-заболіло, і я пішов до лікарів. У нас там теж є лікарі - українські та грузинські. Тринадцять грузинських лікарів приїхало туди в рамках миротворчої місії і серед них - провідний хірург збройних сил Грузії, тобто досвідчений такий хірург. Він мене одразу спитав, що трапилося, які аналізи, я розповів про шлункову кровотечу. Вони говорять - виразка. Буквально за 15 хвилин телефонують американцям. Американці одразу - для них головне людина, військовослужбовець, вони не дивляться на гроші- чи вигідно їм це, чи не вигідно. Одразу на вертоліт "Блек хок" - і в Багдад. Там вони надали мені першу медичну допомогу, зробили аналізи - виразка, кровотеча. Перелили кров, і літаком "Геркулес" 3 січня я вже прилетів сюди. Я думав, що тут мені робитимуть операцію. Бо виразка на Україні - це проблема. Тут вони її лікують - я не знаю, яне хочу нікого образити, може, на Україні так само лікують, - але я абсолютно нічого не відчув, мене забрали на каталках, завезли туди, дали укол. Я заснув. А коли прокинувся, лікар показав мені фотографію моєї виразки і сказав, що в тебе більше виразки немає. Чимось вони там її запаяли, якимось лазером - і все. Кажуть таблеточки поп"єш... Я кажу: а дієта? Він каже: ніякої дієти, виразка не від того, що ти щось з"їв неправильне. Це мікроб "Н". Тепер ми мікроб убили, твою виразку запаяли, все нормально. Тобто десять днів, а я вже ходжу. Можу боротися з будь-ким, жодних проблем, ходжу в їдальню, все їм.А таблетки для того, щоб підняти гемоглобін. Кажуть: оце два місяціпоп"єш таблетки, щоб почервонів, - і все. Тепер я вже готовий у бій.Ніяких проблем".
Це щодо американської медицини і того, чи досить розуміються американські лікарі на лікуванні. Розпитав я українського вояка і про можливу різницю між лікуванням солдатів різних націй.
"Тут заходиш до їдальні, з тобою за столом сидить генерал, їсть, вінз такою самою біркою на руці, як і ти. Він - хворий. А коли його виписували, то я побачив, що він трьохзірковий генерал. Полковників тутдуже багато лежить. Але в них перш за все - хворий. Ніяких пільг ненадається за рангом, за чином... Для них це не питання. Хворий - цеперш за все хворий. І для них найголовніше завдання полягає в тому, щоб ти у найближчий час був "не хворий", щоб тебе вилікувати. А дивляться на твої звання, коли ти вже вилікувався, коли ти одягнеш форму. А поки ти ходиш у лікарняному цивільному, ти просто хворий.До нас вони дуже гарно ставляться. Чемні всі такі. Приносять тобі щось у палату і кажуть "Спасибі" - "Thank you, thank you!", хоча начебто я повинен дякувати... Вони - абсолютно професіонали. Вони - фахівці своєї справи. Дивишся, як вони все виконують, - із задоволенням, із посмішкою на обличчі, як мовиться. Добре, що в нас є такі партнери".
Уже дорогою з госпіталя додому я подумав про те, що дуже добре,що скільки журналістів, стільки й думок. Зрозуміло, ми по-різному ставимося до багатьох актуальних проблем, приміром таких гострих як відповідність агресії в Іраку міжнародним нормам чи доцільність участі українських військових у вирішенні іракських проблем. Але, мабуть, некоректно й непрофесійно, подумалося мені, журналістові судити про рівень кваліфікації лікарів, а тим більше висловлювати свої міркування про "конячість" чи "неконячість" дозування медикаментів, не бачачи пораненого і не знаючи його стану - так би мовити, заочно і заднім числом, коли навіть досвідчені лікарі бувають дуже обережними. Принаймні американські лікарі, прощаючись, не давали жодних порад про те, яким побитом мені краще готувати цей журнал.
Віктор Тимченко.
Реклама