9 листопада 1938: «Пам’ятаю, як палала синагога»

Пані Кноблох, 9 листопада виповнюється 70 років так званій Reichskristallnacht - ночі єврейських погромів у нацистській Німеччині. Ви тоді були дитиною. Які Ваші особисті спогади про цей день?

Я пам’ятаю, як ішла по Мюнхену, тримаючи за руку батька. Нас попередили, що буде щось проти євреїв і треба бути не вдома, а на вулиці. Ми пішли до офісу батька. Він був адвокатом і з телефонного автомата подзвонив до себе в контору. Трубку підняв якийсь чоловік. Батько представився одним із клієнтів. Чоловік сказав, що на батька чекають. Він зрозумів про що йдеться, якщо вони чекають на нього в його офісі. Потім ми пішли до Герцог-Рудольф-Штрассе, але вона була перекрита. Там я побачила – це я досі добре пам’ятаю – як палає синагога.

Батько хотів піти до одного друга, якого я називала дядько Ротшильд. Коли ми туди прийшли, перед дверима вже стояла сумнозвісна машина. Дядько вийшов з будинку в супроводі двох чоловіків, на голові в нього буда пов’язка. Було видно кров. Його підвели до машини, він подивився на нас і швидко відвів погляд, бо не хотів, щоб нас пізнали. Ногами його запхали в автомобіль. Мій батько подзвонив іншому знайомому, який жив за Мюнхеном, і спитав, чи можу я в нього переночувати. Ми йшли туди дві години, оминаючи центральні вулиці, бо там були поліцейські патрулі.

Як би Ви сказали, наскільки важливо згадувати про 9 листопада 1938 року? Наскільки це важливо для сучасної молоді?

Треба чітко дивитися на речі. Минуло 70 років і це остання можливість поговорити з очевидцями. Важливо, щоб не лише в день 70-ї річниці, а й у наступні роки вшанування пам’яті взяло на себе молоде покоління.

Пані Кноблох, Ви очолюєте Центральну раду єврейських громад Німеччини і представляєте понад 100 тисяч євреїв. Чимало з них – вихідці з країн колишнього Радянського Союзу. З одного боку, за їхній рахунок зросли громади, але з іншого – з приходом цих людей з’явилися нові виклики. Як Ви вважаєте, чи вдалося впоратися з цими викликами?

Насправді це ще більший виклик. Ми маємо справу з іммігрантами, які в СРСР сильно потерпали від антисемітизму, але вони не знають, що таке іудаїзм, бо релігія була заборонена. Сьогодні вони стали членами єврейських громад і пізнають єврейське життя та релігію. Але звичайно, вони також пізнають Німеччину, її традиції й цінності. Якби не ця хвиля імміграції, ми б не раділи новим синагогам, що постають у Німеччині, та які роблять єврейське життя знову таким прекрасним.

Ви вважаєте, що в Німеччині існує прихований, а іноді відкритий антисемітизм. Чому Ви так вважаєте?

Я знову і знову чую старі стереотипи й забобони. Інколи прямі, інколи приховані. Це також стосується Ізраїлю. Коли ізраїльтян, ізраїльський уряд порівнюють з нацистами, з Гітлером, для мене це антисемітські висловлювання. Хоча я знову і знову повторюю: звичайно можна критикувати і країну, і уряд. Конструктивна критика – це завжди добре. Але упереджене ставлення існує. Скажімо, мене інколи запитують молоді люди: а чи платять євреї податки? Тоді я розумію, в чому справа.

Ви буваєте в різних кутках Німеччини. В яких регіонах більше упередженого ставлення до євреїв?

Сьогодні таке відчуття – і про це знову і знову чути – що навіть у середині німецького суспільства є певний антисемітизм. Для мене особисто це привід замислитися. Я завжди намагаюся в таких ситуаціях вести відкритий і відвертий діалог, щоб звільнити людей від забобонів.

З Шарлоттою Кноблох розмовляла Корнелія Рабіц.