Чому німецьким дітям важко лічити, а чотирьом мільйонам дорослих - читати | Новини й аналітика про Німеччину, Україну, Європу та світ | DW | 31.08.2008
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Головна

Чому німецьким дітям важко лічити, а чотирьом мільйонам дорослих - читати

Аборигени називають Полінезію „Таїті та її острови”. Їх понад сто тридцять – зелених перлинок серед синього безмежжя Тихого океану...

default

Площа акваторії заморського департаменту Франції – майже п’ять мільйонів квадратних кілометрів, а території – всього чотири тисячі. Переліт від Таїті до Мангареви - одного з найвіддаленіших островів – триває цілих чотири години. Посеред блакитної лагуни біля підніжжя мальовничих, укритих тропічними лісами гір, тут мешкають близько тисячі полінезійців. Решта – яхтсмени та туристи. Офіційна мова від кінця 19-го століття - французька. Однак у побуті корінне населення спілкується також мангареванською. „А в ній, - розповідає етнолог Фрайбурзького університету Андреа Бендер, - збереглася дуже цікава особливість”:

„Коли мангаревці рахують рідною мовою апельсини, вони кажуть „вару”, якщо вісім фруктів. Стільки ж плодів хлібного дерева буде „ха тауга”, в перекладі – чотири пари. Але „тауга” не завжди означає два. Це може бути як вісім, так і чотири. Залежно від того, що лічать – банани, кокоси, восьминогів тощо, а також якої пори року. На початку сезону зелені плоди хлібного дерева, наприклад, рахують по вісім. За кілька місяців стиглі – вже по чотири. Їх рідше використовують у їжу й тому збирають небагато. На деяких інших островах у мові корінних полінезійців узагалі є лише числівники „один” та „два”. Цього достатньо, бо рахувати треба всього до п’яти. Таким чином: „один, два, два та один”, або „два, два й один”...”

Фахівці з історії математики називають предметно-зорієнтовані способи лічби примітивними, типовими для малорозвинених цивілізацій. Сьогодні більшість населення світу користується універсальною системою, в якій вісім означає вісім, хай ідеться чи то про ананаси, чи про огірки, чи про зірки у всесвіті. І рахувати можна не тільки що завгодно, а й скільки завгодно - до нескінечнності! Практично й зручно. „Проте не треба квапитися з висновками, - каже Андреа Бендер. – У полінезійців колись теж існувала абстрактна система числення. Принаймні до тисячі вони напевне вміли лічити. Це європейці звикли гадати, що до прибуття місіонерів на загублених в океані далеких островах панував первіснообщинний лад і тубільці харчувалися тим, що падало з дерев, які росли навколо їхніх хиж. Кліше, яке не відповідає дійсності. За Середньовіччя суспільний устрій у Полінезії теж нагадував феодальний. І йому так само була властива чітка ієрархія”:

„Не тільки простий люд віддавав частку від урожаю та від здобичі вождеві, а й той мусив піклуватися про добробут свого племені. Данину розподіляли як між знаттю, так і між бідними родинами, а це означало рахувати й рахувати. Уже не „четвірки” та „вісімки”, а сотні й тисячі. До того ж, іще до колонізації на Мангареві, зокрема, процвітала торгівля. Це був своєрідний перевальний пункт в Океанії. З інших архіпелагів сюди привозили черепах, пташине пір’я, різні знаряддя праці з обсидіану, а місцеве населення „експортувало” панцирі молюсків для виготовлення прикрас, базальтове каміння, з якого споруджували печі тощо. Усі ці товари теж треба було лічити.”

„Давню полінезійську систему числення аж ніяк не можна віднести до примітивних, - уважає також психолог Фрайбурзького університету Зіґхард Беллер. – Більше того, вона була логічнішою порівняно з сучасною німецькою”:

„Зазвичай , так само, як і в нас, спочатку називали великі числа – тисячі, сотні, десятки. Наприклад, три тисячі двісті п’ятдесят. Але далі ми, німці, кажемо не „п’ятдесят три”, а „три та п’ятдесят”. Усупереч усім законам логіки, порядок порушується. Через те, що німецькою числа вимовляють інакше, ніж вони пишуться, нерідко трапляються помилки. Особливо, коли на слух нотують номер телефону. Не позаздриш і учням молодших класів, адже те, чого не можна збагнути, доводиться зазубрювати. Це одна з причин, чому німецькі діти в середньому на рік пізніше навчаються великих числівників, аніж китайські школярі. Бо ті не мають проблем з перекручуванням десятків та одиниць.”

Не було таких складнощів і в полінезійців. Але якщо існувала логічна абстрактна система, то навіщо потім острів’яни вигадали різні числівники для кокосів, для риби чи апельсинів та ще й почали рахувати їх групами по два, по чотири, по вісім? „Тому що, - пояснює Андреа Бендер, - кожен із власного досвіду знає, як непросто додавати, віднімати або множити багатозначні числа в думці. А в Полінезії писемності до колонізації не знали. Облік „товарообігу” вели спеціально навчені рахівники – дуже почесна в ті часи „професія”, яка стала непотрібною з припиненням активної торгівлі. Бідним же мешканцям тисячі були ні до чого, їм вистачало їхніх „тауг”. Примітивно? Можливо й так. Але відносно невелику кількість предметів так справді зручніше лічити”:

„Якщо до двох дюжин додати три, вийде п’ять дюжин. А тепер додамо 24 та 36. Щоб дати відповідь „60”, вам напевне знадобилося більше часу, хоча в обох випадках ви порахували правильно. З погляду математичної науки, архаїчні „вару”, „тауги” та дюжини свідчить про деградацію системи числівників. Однак сьогодні це так і так майже немає практичного значення. Голову більше не треба напружувати ані полінезійцям, ані європейцям, ані китайцям: на касі в супермаркеті, вдома, на роботі - скрізь за нас рахують комп’ютери. І на далекому Таїті теж купують не 12 банок пива, а два Six pack...”

„Поки син не пішов у школу, піду-но я...”

Жити в Європі без грамоти за Середньовіччя не було проблемою. У містах мало не на кожному розі сиділи писарі, які, за відповідну плату, могли скласти або прочитати потрібний лист чи документ. Від такого „сервісу” сьогодні не відмовилися б і понад чотири мільйони німців. За даними Федеральної спілки писемності та освіти, так багато дорослих людей хоч і відвідували школу, але читати та писати вони можуть на рівні учнів першого-другого класів. Здебільшого це спричинено не розумовими відхиленнями, а походженням із малозабезпечених родин, або з родин мігрантів. Німецький уряд виділив на програму для боротьби з неписьменністю 30 мільйонів євро. У кожному місті є народні вищі школи, де дорослі можуть надолужити прогаяне в математиці, в географії, в іноземних, а також у рідній мові. Однак із чотирьох мільйонів

малописьменних поки що тільки 20 тисяч наважилися знову „сісти за парту”. Як, наприклад, Міхаела С. „Для цього кроку треба знайти в собі мужність, - розповідає тридцятишестирічна жінка. – Люди йдуть на будь-які хитрощі, аби ніхто не помітив їхнього недоліку. А найскладніше – це влаштуватися хоч на якусь роботу”:

„Мені пощастило. Я отримала місце продавальниці в універмазі Kaufhof. А знаєте яким чином? Моя подруга – у неї з читанням та писанням усе гаразд – розпочала там працювати тижнем раніше. Вона принесла мені відповіді на запитання, що на них під час співбесіди треба відповідати письмово. Я вивчила все напам’ять – до останньої літери, до останньої коми. На „іспиті” представниця відділу кадрів раптом каже: „Міхаело, що це ви написали? Я запитувала зовсім не про це!” Що було робити? Я зізналася.. Цю добру жінку так зворушила моя історія, що вона переговорила з керівником продовольчого відділу. Той погодився мене взяти. Я не підвела: визубрила всі цінники, всі найменування. Ось тільки на продаж вин та сирів мене не ставили. Ці французькі назви – просто жах! Їх навіть не кожен освічений німець правильно прочитає. Можливо, я так і працювала б собі далі. Але в мене народився син. Як і всі батьки, я, так би мовити, „читала” йому книжки. У три роки він почав помічати, що щось тут не так, почав мене виправляти: „Чому ти кажеш, що м’яч жовтий? На малюнку він червоний!” Тоді я й вирішила: все, доки не пізно, доки хлопчик не пішов у школу, піду-но ліпше я. Щоб він не соромився своєї мами...”

За матеріалами німецьких ЗМІ