″Цього місяця зароблю на одне вікно, наступного – ще на одне…″ | Новини й аналітика зі світу політики: оцінки, прогнози, коментарі з Німеччини та Європи | DW | 15.09.2011
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

"Цього місяця зароблю на одне вікно, наступного – ще на одне…"

Львів'янка Марта мріяла про власну домівку і витратила заради неї усі свої сили на заробітках у Німеччині. Після п’яти років тяжкої праці її мрія здійснилася, але жити в новому будинку їй, схоже, не судилося.

Її обличчя здається по-дитячому відкритим і наївним, але, уважно придивившись, не можна не помітити у її очах невичерпний сум. Сьогодні вона вдруге стала бабусею, довірливим тоном раптом повідомляє Марта (ім'я змінено – ред.), і погляд її теплішає. Насправді цій непоказній жінці лише 50 років, проте втома робить її старшою, Марта, схоже, от-от звалиться з ніг. Утім, коли українка починає розповідати свою історію, слова її ллються рікою. "Я так давно ні з ким не розмовляла по-українськи, - зізнається корінна львів’янка, - що вже почала боятися, що невдовзі зовсім говорити розучусь. Щоб не забути рідну мову, іноді під час роботи сама з собою розмовляю – німці, мабуть, думають, що я несповна розуму", - жартує Марта.

Життя її дійсно важко назвати нормальним: українка вже вдруге на заробітках у Німеччині, обидва рази – нелегально. Тридцять років тому, з червоним дипломом закінчивши інститут за спеціальністю інженер-землеупорядник, Марта й уявити собі не могла, як важко складеться її доля. Тоді молода дружина і мама мріяла лише про одне – нарешті мати власну домівку. "Нас було десятеро дітей у родині, ми дуже дружньо жили, любили один одного, а наша мама завжди казала, що це тому, що в нашому домі Господь живе".

Згубна мрія

Франкфуртські хмарочоси, Майн

Знайти роботу українська родина намагалася у німецькій фінансовій метрополії

Після невдалого першого шлюбу Марта знову вийшла заміж, народилася друга дитина. Та проблеми, як виявилося, лише починалися: після затяжної хвороби чоловік втратив роботу, два роки родина не мала чим платити за квартиру і ледь зводила кінці з кінцями. Якось саме по собі 2002 року прийшло рішення удвох вирушити на заробітки в Німеччину, де вже працювали знайомі. Щоправда, після закінчення строку чинності тримісячної візи чоловік Марти законослухняно повернувся додому, до шестирічного сина. Марті ж, яка саме знайшла роботу прибиральницею у великому франкфуртському готелі, він наказав залишатися і заробляти гроші на будинок.

Працюючи день і ніч, жінка знемагала. Навіть подзвонити додому вона боялася, адже поліція часто влаштовує перевірки саме в інтернет-кафе і переговорних центрах. Якось через неочікувану перевірку на роботі Марті босоніж і без верхнього одягу шість годин довелося переховуватися на даху будівлі. Іншого разу їй вдалося вчасно сховатися в контейнері для сміття. А коли обікрали її квартиру і туди приїхала поліція, жінка кілька днів ночувала то на цвинтарі, то у парку.

Утім, що б не відбувалося, як би гірко їй не жилося, Марта старанно передавала додому гроші. За 10 годин роботи вона іноді заробляла лише 10 євро, за місяць, якщо щастило, - відповідно 300 євро. "Ще трішечки, думала я. Цього місяця зароблю ще на одне вікно, наступного – ще на одне, потім ще на два вікна, ще на кілька дверей. Час летів, роки йшли", - згадує Марта.

Чужа серед своїх

Тим часом чоловік купив і перебудував будинок у провінційному містечку на заході України. От-тільки голос його по телефону звучав все більш відчужено. Лише через п’ять років Марта зважилася повернутися додому з так званим "білим" паспортом. Для цього, пояснює Марта, їй довелося піти в посольство і "здатися", аби отримати нові документи. Усі її думки в цей час уже були вдома: чи впізнає її син, тривожилася жінка.

У незнайомому їй нічному місті Марту не зустрічали. Нарешті добравшись за адресою, яку дав їй чоловік, і ледь переступивши поріг, жінка зрозуміла: їй тут зовсім не раді. Розповідати про те, що було далі, Марта не хоче, ненароком згадує лишень, що, як тільки закінчилися привезені нею гроші, життя в омріяному нею будинку перетворилося на пекло. Чоловік не давав грошей навіть на харчі. Знайти роботу і без того знесиленій Марті не вдавалося: працедавці відмовляли, посилаючись на її вік. Стан її здоров'я дійсно погіршувався з кожним днем. Тож, в черговий раз отямившись після побоїв п’яного чоловіка в калюжі власної крові, вона вирішує тікати…

"Покладатися можна лише на Бога і на себе"

Відображення жіночої фігури на сірому мокрому лінолеумі, швабра

Невеликий, але стабільний заробіток Марта отримує, працюючи прибиральницею

З січня 2009 року Марта знову нелегально живе і працює у Німеччині, звідки передає гроші і речі 15-річному сину, який залишився жити з батьком. Друзів на чужині у Марти немає. Співвітчизникам вона взагалі не довіряє після того, як одного разу "рідні українці" здали її поліції: "утікала в чому була", жаліється Марта. "Я працювала у німців, які щиро намагалися мені допомогти, а-от добрих українців я поки не зустрічала", - жалкує Марта. У Німеччині вона навчилася розпізнавати, хто є хто, зізнається заробітчанка.

Про своє майбутнє глибоко віруюча українка не розмірковує, покладаючись "лише на волю Божу", але боїться, що довго вона більше не протягне. Лікарі поставили їй діагноз – рання стадія раку. "Я ходила до сербського лікаря, але він лише продав мені купу якихось дорогих ліків. Потім мене оглянув німецький лікар. Він сказав, що ще ніколи не зустрічався з таким у своїй практиці, але зрештою зміг допомогти мені", - розповідає Марта. Зараз їй, нібито, легше, але, як буде далі, не відомо. Дається взнаки і психічна напруга: жінка, за її словами, вже давно не може спокійно спати і впадає у паніку, почувши на вулицях великого міста звук поліцейських чи пожежних сирен.

З дня у день, починаючи з 4-ої ранку, Марта трудиться, виконуючи найбруднішу роботу і щохвилини ризикуючи бути затриманою, але про своє рішення поїхати з дому не шкодує. Пробачити собі вона не може лише одного, тихенько хлипає жінка: "Я завжди думаю, скільки разів я не приголубила свою дитину, скільки разів я не змогла вислухати його переживання…" Вона живе надією одного дня знову побачити своїх дітей – успішних, щасливих, здорових. Дітей, які не повинні повторити її долю.

DW.COM

Реклама