Усі – на північ, або Велика європейська пустеля | Новини й аналітика про Німеччину, Україну, Європу та світ | DW | 25.10.2008
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Головна

Усі – на північ, або Велика європейська пустеля

Діагноз „потепління клімату” стосується цілої планети. Але в Європі атмосферна температура підвищується швидше, ніж середня в світі. Такого висновку доходять експерти Європейської агенції з питань довкілля.

default

„Готуючи останню доповідь, - розповідає один із її авторів, нідерландський науковець Андре Йол, - ми вперше детальніше дослідили, як впливає парниковий ефект і на стан внутрішніх водойм”:

„В усіх європейських річках та озерах зростає температура води. Причому стрімкіше, ніж температура повітря. За минулі сто років, тобто, від початку доби індустріалізації, - на цілих три градуси за Цельсієм. Масове цвітіння водоростей, наприклад, сьогодні розпочинається на місяць раніше, ніж три десятиліття тому. І що нас особливо непокоїть: тепла вода, як відомо, сприяє бурхливому розмноженню токсичних синьо-зелених ціанобактерій. Їхня навала становитиме загрозу не тільки для функціонування водної екосистеми, а й для здоров’я людей.”

Теплішатиме й Атлантичний океан, що омиває береги Європи. Так, зазначається в доповіді, оселедцевий король, відомий також під назвою „риба Святого Петра”, щороку переміщується на 50 кілометрів далі на північ. Бо в широтах, де зазвичай був поширений цей вид, йому стає надто спекотно. Відбуватимуться великі переселення й серед флори та фауни суходолу, прогнозують науковці. „Наприкінці цього століття європейські перелітні птахи можуть вити свої гнізда загалом на 500 кілометрів північніше, - веде далі Андре Йол. – Це треба обов’язково враховувати при складанні планів забудови та освоєння територій”:

„В Європі сьогодні чимало площі відведено під заповідники. Але з огляду на потепління клімату, ми повинні зарезервувати місця, де тварини зможуть виводити потомство й в майбутньому. А також подбати про те, щоб міста та промислові об’єкти не стали перешкодою на шляху сезонних мандрів у царині природи.”

Шукати нові, придатніші для існування місця, незабаром доведеться й населенню багатьох регіонів Європейського континенту. Не тільки в Середземномор’ї, а й у Центральній та Східній Європі висихають ґрунти. „Сильна ерозія робить землю неродючою й зрештою, - і це ніяке не перебільшення – вона перетвориться на пустелю”, - каже професор Лука Монтанарелла, співробітник Об’єднаного наукового центру ЄС в італійському місті Іспра:

„Ця проблема ще не дійшла до свідомості громадськості. Але навіть у таких країнах, як Литва, Польща та Угорщина прогресує опустелювання земель. Ґрунт деградує там, де з цим ніхто не рахувався. Наприклад, у британському Вельсі. Як так, скажете ви, - це ж один із найвологіших куточків Європи! Насправді останніми роками Англія потерпає від посух. І всі дані свідчать, що спекотні періоди скрізь ставатимуть дедалі триваліші...”

Радикальні дії: шанс чи загроза?

„Якщо за 10-15 років не відбудеться кардинальних змін, тобто обсяг парникових викидів у світі не почне зменшуватися замість того, щоб зростати, катастрофи не уникнути,” – лунає на всіх міжнародних конференціях із захисту клімату. Але доки лідери європейських країн регулюють торгівлю промисловими емісійними сертифікатами та закликають громадян пересідати з авт на велосипеди та вкручувати вдома енергозаощаджувальні лампочки, майже щодня на планеті вводиться в експлуатацію чергова вугільна електростанція.

„На нашу думку, ми безпосередньо наблизилися до точки, від якої вже не буде дороги назад. Щоб на Землі й надалі було можливе життя, потрібні рішучі, радикальні кроки”, -

переконаний інженер-будівельник, професор Петер Вільдерер, колишній викладач Мюнхенського технічного університету. Нещодавно він запросив у баварські Альпи 40 колег із різних країн для того, щоб обговорити нагальну проблему: чи можна якимось чином врятувати світ, використовуючи сучасну техніку. Ідей є чимало: розмістити в космосі на великій відстані від Землі екран, який відбиватиме частину сонячного проміння; або охолоджувати атмосферу водними масами, влаштовуючи потужні вибухи в океані. „Деякі з цих проектів видаються науковою фантастикою, але в них є певна раціональна зернина”, - каже член відомої громадської організації „Римський клуб”, професор Левенського університету Рауль Вейлер:

„Можна було б, наприклад, розпорошити в стратосфері величезну кількість частинок сірки. Те, що це спричинить зниження температури, довело виверження вулкану Пінатубо. Після 1991-го року на якийсь час помітно похолоднішало в багатьох регіонах планети. Але перед тим, як завантажувати сірку в літаки, треба бути впевненим, що ми не порушимо кислотного балансу ґрунтів та вод, що теж дуже небезпечно для природи й людини.”

Спокуса одним махом розв’язати всі проблеми – велика. Як і загроза створити цілу низку нових. Іще 1988-го року американський океанолог Джон Мартін пропонував: „Дайте мені пів танкера із сульфатом заліза, й я зроблю вам льодовиковий період.” Під дією цього добрива в океані починають швидко розмножуватися водорості. Потрібний для росту СО2 вони поглинають з води. Через це у верхніх шарах океану концентрація двоокису вуглецю зменшується, й цей дефіцит покривається за рахунок газу, що міститься в повітрі. „Метод функціонує, я особисто переконався в цьому під час експедицій,” - каже відомий німецький дослідник, професор біології Віктор Сметачек:

„Як тільки водорості отримують залізо, реакція фотосинтезу відразу посилюється. Буквально на наших очах вода над підживленою ділянкою дна ставала зеленіша. Це все одно, що добре полити зів’ялу кімнатну рослину. За кілька годин вона бадьоро розправить своє листя. Так і з фітопланктоном. За допомогою здобрювання залізом лише вод Антарктики можна було б спроваджувати в океанські глибини понад мільярд тонн СО2 щороку. Я категорично не згоден із колегами, які вважають, що, коли почати робити це в великих масштабах, наслідки стануть непердбачуваними. Вони кажуть, що я маю зняти мої рожеві окуляри. А я відповідаю: „Ні, помиляєтеся. Це ви - сліпі...””

Не виключено, що Віктор Сметачек і автори інших сміливих проектів мають рацію, й ми нехтуємо шанс відвернути повені, посухи, буревії, від яких уже потерпає й надалі ще більше потерпатиме населення планети. Але якщо сульфат заліза чи сірка надовго, а, можливо, й назавжди порушать рівновагу в загальній екосистемі, хто відповідатиме й хто розплачуватиметься за завдані збитки – ось що треба з’ясувати перед тим, як наважуватися на такі дії, наголошує професор Петер Вільдерер:

„Це потенціал для постійних конфліктів. Передусім для регіонів, де вже неспокійно. Уявіть собі, наприклад, що палестинці почнуть штучно викликати дощ, і хмари не доходитимуть до ізраїльської території. Або через величезні парки вітрових турбін змінюватиметься циркуляція в нижніх шарах атмосфери, й через це десь хронічно бракуватиме опадів. Кого ми звинувачуватимемо тоді? Бога? Природу?.. Вони будуть тут ні при чому. Це чиясь рука, умовно кажучи, натискатиме кнопку. Доки ці технології набудуть поширення, треба сьогодні розробити міжнародні закони, які б давали змогу притягувати до відповідальності тих, хто вдається до поквапних радикальних рішень.”

За матеріалами німецьких ЗМІ