Українська «Лоліта» в центрі італійського роману «Непристойність» | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 11.06.2008
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Культура й стиль життя

Українська «Лоліта» в центрі італійського роману «Непристойність»

Книга письменниці з Сицилії Ельвіри Семінари викликала в Італії літературний резонанс. Назва роману – «Непристойність», а також сюжет – українська «Лоліта» в буржуазній італійській сім’ї – змушують про себе говорити.

default

Жанр книги сама авторка визначає як «нуар» - «чорний» психологічний детектив, у якому події розвиваються стрімко, ніби падаючи в прірву. У центрі сюжету – буржуазна сицилійська сім’я: він адвокат, вона спеціаліст з реклами, які раптом опиняються перед глибокою психологічною кризою. Дружина переживає трагедію: вона втратила ненароджену дівчинку й знає, що більше не зможе мати дітей. Ельвіра Семінара:

«Чоловік і дружина страждають, припиняють навіть говорити одне з одним, западає глибока тиша. У цей час вони кличуть до себе українську дівчину, щоб допомогла їм поратися з хатніми справами. Дівчина приїжджає, і стається щось важливе й несподіване. Вона втілює «іншого», «того, хто непокоїть», як сказав би Фрейд. Вона іноземка, відмінна від нас».

Ці люди, які більше не розмовляють одне з одним, у яких більше не виходить любити, переносять свій емоційний голод на душу й тіло дівчини. Людмила уособлює молодість, легкість, ерос – власне, саме життя. Дружину, яка дедалі більше відчуває, що втрачає сенс існування – здоров’я та плідність, вабить дівчина, яка все це має. Жінка любить Людмилу, але бачить у ній одночасно як свою ненароджену дочку, так і суперницю, яка забирає кохання її чоловіка. Чоловік сприймає дівчину, з одного боку, як дитину, що потребує захисту, а з іншого – як спокусливу жінку. Подружжя хотіло б її вдочерити, однак обидва відчувають, що їхня прив’язаність до дівчини виходить за межі просто материнської чи батьківської. Однак ніхто не втілює думки і почуття у слова…

«Ми пряли мовчання, як нитку, прозору й натягнуту, немов нитка білизни. Ми вішали на неї свої думки, щоб вони майоріли, висушувалися на сонці… Це була наша спільна нитка мовчання…»

Протягом усього роману герої відчувають важкість спілкування й тягар непорозуміння. Це символічно виявляється в тексті на рівні слів. Нелегко спілкуватися італійцям з українкою – через причини мовні. Важко відверто поговорити чоловіку з дружиною – через причини моральні. Не розуміють один одного два світи – західний та східний.

«Це є конфліктна зустріч двох світів. Я зробила дівчину українкою, тому що мені хотілося подати співставлення західної жінки з дівчиною зі Східної Європи, яку сильно приваблює західна розкіш та консумізм. Дівчина потрапляє до дому, просто-таки просякнутого добробутом, якого в неї на батьківщині ніколи не було. Вона хоче вчитися і приїхала до Італії саме для того, щоб заробити на це гроші. Зрештою дівчина, яка вважає себе сильнішою за них обох завдяки своїй красі та молодості, поглинається багатим Заходом, який не визнає в ній особистості й індивідуальності, а прагне затягти в хаос».

(Ельвіра Семінара каже, що у книзі насправді п’ять головних героїв. Крім трьох людей, є ще сад, який нав’язливо прагне поглинути все, і дім.

«Дім є одним з діючих осіб драми. Він живий, він заповнюється і заповнюється речами аж до того, що створює відчуття задушливості та розкладання. А потім дім порожніє довкола цих трьох осіб, які намагаються врятуватися від цього як з потопаючого корабля. Це і є потопаючий корабель. Це – історія розпаду, страждань та подвійних сенсів».

А сама Людмила – чи є вона сонячним промінчиком у цій гнітючій атмосфері чи теж частина темного вихору, що поглинає героїв? І чи не є вона підкріпленням італійського стереотипу про корисливих красунь зі Східної Європи? Вона гарна, але не холодна, стверджує Ельвіра Семінара. Людмила змальована живо, незважаючи на майже неминучі для італійських авторів краєзнавчі огріхи. Вона в певному сенсі дитина, недарма ж, змальовуючи її, авторка прямо цитує «Лоліту» Набокова.

«Не можна сказати, що мене надихнув твір Набокова, ні. Я його просто цитую, називаючи Людмилу хитрою і невинною одночасно. Однак вона є звичайною 19-річною дівчиною зі своїм внутрішнім світом, своїми прагненнями. І вона не корислива всупереч стереотипу».

У чому ж полягає непристойність, винесена в назву книги? Чуючи це питання, Ельвіра Семінара посміхається, але не відкриває інтриги свого «чорного роману».

«Слово «непристойність» вимовляють всі три головні герої: Людмила, просто помилившись словом, і чоловік та жінка, але за різних обставин і вкладаючи різний сенс. Уже на рівні слів живе вірус двозначності, неможливість визначити одним словом те, що відбувається».

За задумом авторки, читач, закриваючи роман, сам має запитати себе: що таке непристойність? І сам дати на це свою відповідь.

Реклама