Україна – не Росія? | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 06.12.2008
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Культура й стиль життя

Україна – не Росія?

Німецький культуролог і українознавець Вільфрід Їльґе про те, чому Андруховича в Німеччині іноді називають «російським письменником», Харків – «російським містом», а борщ – «російським супом».

default

Недавно Юрія Андруховича в кількох німецьких ЗМІ назвали «російським письменником». Водночас нове дослідження українсько-німецьких культурних відносин називає його чи не найвідомішим сучасним українським письменником. Як одне пасує до іншого?

В окремих німецьких ЗМІ досі є «прогалини». Коли це трапляється, то це, звичайно, кидається в очі. Але з іншого боку, сучасні українські автори, такі як Юрій Андрухович – найпопулярніший український письменник у Німеччині – або Сергій Жадан, Любко Дереш і Оксана Забужко в останні роки надзвичайно успішні саме в Німеччині. Деякі романи Андруховича вийшли в Німеччині майже таким же накладом, як і в Україні. Німеччина вважається найважливішою європейською країною після Польщі для перекладів української літератури.

Гаразд, але Андрухович – не єдиний приклад. У спортивному репортажі на німецькому радіо Харків недавно назвали «російським містом», один поважний німецький журнал написав про нову «дівчину Бонда» українку Ольгу Куриленко, що вона росіянка…

Це справді прикро, але це стосується не лише України. Відносини з іншими слов’янськими країнами теж перебувають в тіні традиційно інтенсивних німецько-російських культурних відносин. Україна сама замало робить, передусім у галузі культури, щоб про неї більше знали в Німеччині. Той же Андрухович отримав річну стипендію в Берліні, він влаштовує творчі вечори, на які приходить дуже багато людей. Але все це фінансує Німеччина.

Що стосується сприйняття України в Німеччини – можливо, це проблема освіти? Що вчать німці в школі про Україну?

Напевне, коли йдеться про Європу та її історію Україні приділяють мало уваги. Але повторюю, це не лише проблема України. Це стосується навіть сусідів Німеччини Польщі та Чехії. Що стосується України, то Німеччині варто зазирнути в минуле. В часи Петра Могили (перша половина ХVII століття) Україна була культурним центром, що мав інтенсивні зв’язки з митцями з німецьких центрів європейського мистецтва, наприклад, в Лейпцигу та Аугсбургу. У німецьких шкільних підручниках, на жаль, мало інформації про козацьку Україну ХVII-ХVIIІ століть як самостійну та інновативну європейську культурну територію, що наприклад, суттєво сприяла культурній та суспільній модернізації царської Росії.

Ви зараз живете в Австрії. Чи там сприймають Україну інакше, ніж у Німеччині?

Проблема в тому, що на Заході, не лише в Німеччині, а й в Італії чи Франції Україну сприймають часто як розколоту державу: Донецьк – промисловий і пострадянський Схід, де говорять російською і Західна Україна, колишня частина імперії Габсбургів, яку в німецькомовному просторі добре знають. Але в Німеччині зовсім не знають про Південну та Центральну Україну, хоча саме в Центральній Україні – і в жодному разі лише в Києві – сталися найважливіші суспільні та політичні зміни після 2004 року. Все що між Полтавою і Житомиром у Німеччині мало знають. Так виникає враження про Україну як про дуже нестабільну державу. В Австрії це теж є, але тут сильніший інтерес до Західної України.

В Австрії напевне ніхто не назве Андруховича «російським автором»…

Це правда. Він з Івано-Франківська і має, так би мовити, габсбурзькі зв’язки. Але з іншого боку, українські митці з Центральної та Східної Україні довго були і іноді ще є менше відомі в Австрії.

Чи зміниться сприйняття України в Німеччині зі зміною поколінь: коли в політику і культуру прийдуть люди, які знають Україну не як частину СРСР, а як незалежну країну?

Так, я помічаю це по своїх молодших знайомих. Вони вже не знають, хто такий Горбачов. Але коли я кажу, що до мене приїдуть друзі з Києва, це їх не дивує. Тут важливу роль відіграла «помаранчева революція».

Повертаючись до початку розмови, Ви напевне теж знаєте приклади, коли німецькі ЗМІ повідомляють про Україну як про частину Росії. Чим Ви це пояснюєте?

Я думаю, що принаймні частково це проблема непрофесійності. У деяких репортажах про Україну повідомляють люди, які про неї нічого не знають. В Україні майже немає німецьких кореспондентів, які б були там постійно. З іншого боку, у великих німецьких загальнонаціональних і деяких регіональних газетах матеріали про Україну в останні роки значно покращилися.

У деяких поважних німецьких мас-медіа можна почути, що Крим - «суперечлива територія» на кшталт Абхазії чи Південної Осетії…

Крим це справді проблема. Деякі німецькі медіа некритично використовують російські джерела та заяви російських експертів, коли йдеться про політичні конфлікти в Криму. Певні російські медіа використовують для зовнішньої політики. Я бачу в цьому проблему. Не в тому, що росіяни це роблять, а в тому, що німецькі журналісти замало користуються власними інформаційними ресурсами, коли йдеться про Крим. Або візьмемо Донецьк. Про нього завжди пишуть як про проросійський регіон. Але більшість донеччан бачать своє майбутнє не з Москвою, а з Києвом. Інакше кажучи: амбівалентності української ідентичності часто приділяють мало уваги. Мало відомо, що Харків – це важливий центр всеукраїнських культурних ініціатив. Чимало мешканців прагнуть хороших відносин з Росією, але є переконаними українськими патріотами. Достатньо, щоб у Києві 12 бабусь вийшли на демонстрацію з Вітренко, щоб у Німеччині повідомити: «Бурхливі протести в Україні проти НАТО». Однією з причин є брак кореспондентів на місцях.

Є якісь позитивні приклади, коли Україну сприймають не як Росію?

Дуже багато, особливо в останні роки! Серед німецьких культурологів відчутно зріс інтерес до самостійних традицій української літератури і мистецтва. Це стосується, наприклад, українського авангарду 1920-х років. У відповідній сучасній мистецькій енциклопедії написано, що (Казимир) Малевич – це радянський український художник. Малевич – класичний приклад. Його завжди сприймали лише як росіянина. Тобто процес іде.

Але про борщ у хрестоматійному німецькому словнику DUDEN досі написано, що це «російська національна страва – суп з капустою».

Мене це теж обурює, як і ситуація з пельменями та варениками. Коли я в ресторані замовляю вареники, в Берліні їх майже ніколи не представлено як українську страву. Там переважно російські ресторани. Я дуже люблю вареники з вишнями. Для мене це український символ. Але тут ще треба попрацювати. В німецьких кулінарних книгах справді українська кухня мало представлена. Грузинська кухня, до речі, теж іде в розділі «російські страви».

Вільфрід Їльґе - науковий співробітник Центру історії та культури Центральної і Східної Європи, Лейпциг. З ним розмовляв Роман Гончаренко.

DW.COM

Реклама