Сім років після ″інфантильної″ революції: кураж минув, система залишилася | Політичні новини з України: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 24.11.2011
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Україна

Сім років після "інфантильної" революції: кураж минув, система залишилася

За сім років після Помаранчевої революції українське суспільство подорослішало, проте все ще не готове до змін, вважає Євген Глібовицький. В інтерв'ю Deutsche Welle колишній журналіст розвінчує міф про свободу слова.

Євген Глібовицький

Євген Глібовицький

Сім років тому Євген Глібовицький пліч-о-пліч стояв на Майдані Незалежності разом зі своїми колегами-журналістами. У нинішніх протестах та демонстраціях колишній журналіст та ведучий "Студії 1+1" та "5 каналу", а нині керуючий партнер консалтингової компанії зі стратегічних комунікацій та комунікацій змін pro.mova, участі не бере. У розмові з Deutsche Welle Євген Глібовицький розповів про те, чому залишив журналістську ниву та чому Помаранчева революція не принесла очікуваних змін.

Deutsche Welle: Євгене, чим Вам як журналісту запам’яталися українські революційні події 2004 року?

Євген Глібовицький: Дуже важливим для кожного журналіста тоді було відчуття того, що цензура закінчується, закінчується страх, закінчується оця атмосфера, в якій ти не знаєш, що завтра станеться і чому завтра станеться, бо на той момент ситуація у "кучмівській" Україні стала абсолютно ірраціональною. Тобто, будь-хто міг потрапити під будь-яку роздачу і насправді будь-хто міг стати жертвою будь-якої ситуації. І оцей ірраціональний страх – це було те, що багатьох моїх колег дуже сильно мотивувало для того, щоб щось змінити.

Deutsche Welle: А чи вдалося Вам і Вашим колегам зрештою щось змінити в інформаційній сфері?

Євген Глібовицький: Я пам’ятаю, що був тоді одним з тих, хто просив своїх друзів не закохуватися, бо після такого захоплення переважно настає момент розчарування чи, я би навіть сказав, похмілля. І зрештою так і виявилося. Тобто дуже хотілося сподіватися, що це буде інша команда з іншими цінностями, а насправді, як ми побачили, це була інша команда з тими самими цінностями, тобто ми врешті отримали "адміністрацію Кучми-3". Адміністрація Ющенка не демонтувала систему утисків, вона її просто не використовувала, і коли прийшла команда Януковича, то система була готова для того, щоб нею користуватися і, відповідно, вони просто задіяли ті самі цензурні елементи, які залишилися ще в спадок від Кучми.

Deutsche Welle: Тобто, Ви не погоджуєтеся з твердженнями багатьох міжнародних аналітиків про те, що головним здобутком Помаранчевої революції була свобода слова, яку нині знову втрачено?

Євген Глібовицький: Ні, я з цим не погоджуюся, бо я не вважаю, що Україна мала інституційну свободу слова. В Україні не була демонтована система впливу держави і політичних гравців на медіа, тобто медіа не були вільними. А якщо система не демонтована, то будь-який наступний гравець може почати її використовувати. Уявіть собі, що був в’язень, була тюрма, і адміністрація тюрми погано ставилася до в’язня. А потім прийшла нова адміністрація тюрми, яка просто до в’язня ставилася краще. Розумієте, це не є свобода, це був симулякр свободи, це був замінник. Власне, це є типова помилка Західного світу, який каже, що була свобода, − був плюралізм залежностей, і цей плюралізм залежностей великою мірою й залишився, просто поводок став коротшим.

Deutsche Welle: Чим же тоді взагалі відрізняється Україна сім років тому від України тепер?

Грудень 2004 року, революція на Майдані: треба було скандувати Демократія! Демократія! Демократія!

Грудень 2004 року: треба було скандувати "Демократія! Демократія! Демократія!"

Євген Глібовицький: Це та сама країна. На мою думку, Україна тепер є набагато цікавішою. Вона набагато складніша, вона набагато освіченіша, вона набагато розумніша, вона набагато досвідченіша. Але Україна зразка 2004 року менше себе знала і тому наївно вважала, що змін добитися легко і все, що треба зробити, - це усунути символ зла, як тоді здавалося, і наступного дня все налагодиться. Насправді нічого не налагодиться, бо цю зміну треба підготувати, впровадити, і не тільки нагорі, а кожному самому відносно себе. Це ж не президент викидає сміття попри урну, не президент ходить на червоне світло, не президент дає хабарі і так далі. Тобто, треба починати з себе, а це виявилося важко. Мені здається, що революція 2004 року була набагато інфантильнішою за ті глибинні і складні зміни, які відбуваються в українському суспільстві зараз. Зараз українське суспільство набагато доросліше. Це ще не означає, що воно готове дати відповіді на виклики, які стоять, але воно набагато ближче до тих відповідей, ніж було у 2004 році. Хоча в 2004 році був кураж, була емоція, знаєте, був такий вкид адреналіну, який забезпечив знечулення, і з цим знечуленням вдалося знести режим, але не вдалося знести систему.

Deutsche Welle: Чому ж не вдалося знести систему?

Євген Глібовицький: Бо для того, щоб знести систему, замість скандування "Ющенко! Ющенко! Ющенко!" на Майдані треба було скандувати "Демократія! Демократія! Демократія!" І Ющенко в момент, коли він відійшов від своєї передвиборчої кампанії, мав стати першою жертвою Майдану.

Deutsche Welle: Євгене, Ви самі у певний момент, схоже, зневірилися у тому, що систему можна змінити, залишивши журналістику та обравши дещо іншу царину діяльності. Чому так сталося?

2005 року обличчю 5-го каналу забракло кисню у медіа-просторі

2005 року "обличчю" 5-го каналу забракло кисню у медіа-просторі

Євген Глібовицький: Був момент у 2005 році, коли я в Адміністрацію президента, тоді ще Секретаріат президента, ходив, як на роботу. Я мав величезні надії – такі contra spem spero. Що вони все-таки зважаться на реформу, вони лібералізують медійний ринок, вони дадуть можливість профільному медійному капіталу зайти сюди, і медіа почнуть ставати професійними, і професіоналізм і свобода будуть йти пліч-о-пліч. Цього ніхто не збирався робити, десь на середину 2005 року це стало очевидно, і я почав відчувати, що в цьому медіа-просторі просто бракує кисню. В певний момент я взяв і розрубав Гордіїв вузол і просто пішов з медіа, давши доволі сумний прогноз стосовно того, що чекає на медіаринок в 2005 році: те, що не з'їла цензура, з'їсть у майбутньому корупція. На жаль, так і сталося.

Deutsche Welle: Куди, на Вашу думку, прямує український медіа-простір нині?

Євген Глібовицький: Я вважаю, що український інформаційний простір дивовижним чином котиться до пекла, і це хороші новини. Тому що чим швидше сьогоднішній ринок збанкрутує – чи морально, чи філософськи чи навіть в прямому розумінні, тим швидше з'являться нові медіа. Слава Богу, що теперішні основні медійні гравці не розуміють, що таке інновації, і вони не спроможні перенести себе в нове покоління медіа. Тобто, я сподіваюся, що відбудеться все-таки глобалізація медійного капіталу і тут будуть професійніші гравці, які розуміють, що вони роблять.

Deutsche Welle: А як же нинішнє покоління журналістів в Україні?

Протести Стоп цензурі!

Колегам варто продовжувати боротьбу, вважає Глібовицький

Євген Глібовицький: Журналісту для того, щоби зробити кар’єру (в Україні – ред.), треба бути лояльним, а не професійним. Те, скільки журналіст буде заробляти, те, наскільки журналіст буде успішно зростати, дуже часто не залежить або навпаки – іде всупереч з професійною якістю. В таких ситуаціях, коли заохочуються неправильні речі, ми отримуємо те, що ми заохочуємо. Зараз заохочується корупція, зараз заохочується лояльність, зараз заохочуються ті речі, які насправді не вписуються в цінності вільних медіа в розвиненому світі.

Deutsche Welle: Утім, є ж в Україні й журналісти, які виходять на вулицю, висловлюються проти цензури. Невже такі протести не мають сенсу?

Євген Глібовицький: Я вважаю, що боротьба за свободу слова завжди має сенс, за будь-яких обставин, за будь-яких ситуацій. І якщо колеги домагаються більшої свободи, більшої відповідальності, більшої професійності, я вважаю, що це священна боротьба.

З Євгеном Глібовицьким розмовляла Тетяна Бондаренко
Редактор: Захар Бутирський

Реклама