Смерть без прикрас – пожив своє, поступись місцем іншому | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 21.11.2011
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Смерть без прикрас – пожив своє, поступись місцем іншому

Як тільки не помирають на кіноекрані! Від кулі та отрути, від марнославства та нерозділеного кохання, від підступності, нудьги та надмірних почуттів. Герой німецького кінорежисера Андреаса Дрезена помирає від раку.

Кадр з к/ф Зупинка на перегоні (Halt auf freier Strecke)

Кадр з к/ф "Зупинка на перегоні" ("Halt auf freier Strecke")

Смерть в кіно – це стилізований ритуал, котрий, особливо доведений до ступеню «тарантинівської» абстракції, викликає захоплене почуття естетичної насолоди при вигляді фонтануючої крові та шматків людського тіла, що розлітаються в різні сторони. І навіть якщо екранний персонаж помирає власною смертю, летальний кінець все одно не має нічого спільного з термінальним станом, як його описують підручники з клінічної медицини.

Благородні кіногерої, що захворіли невиліковною хворобою, помирають «осмислено», а приречені на смерть прекрасні героїні стають ще прекраснішими, відколи хвороба прогресує ще дужче. Фізіологія залишається поза кадром. Глядач повертається додому окрилений вірою в силу людського духа перед безповоротною й руйнівною силою неминучості.

Про смерть у подробицях

Кадр з к/ф Зупинка на перегоні (Halt auf freier Strecke)

Кадр з к/ф "Зупинка на перегоні" ("Halt auf freier Strecke")

Зовсім інакше все виглядає зі смертю у німецького кінорежисера Андреаса Дрезена (Andreas Dresen), добре відомому за трагікомедію «Гриль-бар «На півдорозі» (Halbetreppe). В його новій стрічці «Зупинка на перегоні» («Halt auf freier Strecke») смерть не схожа на коротке замикання, а показана як болісний процес у всіх його неприємних подробицях. На Канському кінофестивалі, де фільм йшов у програмі «Особливий погляд» й розділив нагороду з радикальним кіноекспериментом «Аріранг» корейця Кім Кі Дука, публіка залишила кінозал з розгубленими почуттями. Ще досі на сінефільських раутах можна почути гострі обговорення, як же все таки ставитись до екранізації смерті в останньому на сьогоднішній день фільмі Андреаса Дрезена. Що ж, «шершаву» естетику його кінематографу можна любити чи не любити, однак треба віддати режисеру належне: ніколи ще на кіноекрані так довго та достовірно не помирала людина.

Страшний вирок звучить вже на перших кадрах: злоякісна пухлина головного мозку, часу жити залишились лічені місяці, медицина безсильна, чудес не буває, йди та помирай. Крупним планом турботливе обличчя лікаря й приголомшені обличчя подружньої пари. Дружина не знаходить мужності підвести погляду до щойно приреченого на смерть чоловіка, очі блищать від сліз, а той – у подиві, не кліпаючи, дивиться крізь скельця окулярів лікаря, паралізований марним зусиллям осмислити діагноз. Лунає телефонний дзвінок, лікар спокійним голосом робить розпорядження. Життя триває. Для всіх, окрім одного.

Лікарі й актори

Глядачам, знайомим з фільмами Андреаса Дрезена, не стане сюрпризом той факт, що лікар на екрані – в реальному житті також медик, нейрохірург, керує відділенням однієї німецької лікарні. І він не єдиний професіонал в цьому фільмі, що не має жодного стосунку до акторської професії. Епізод в лікарні знімали без репетицій. Актори та лікар вперше зустрілись вже на зйомках. Телефонний дзвінок з операційної, на який лікарю довелось відповісти при ввімкненій кінокамері, не був передбачений сценарієм.

Втім, як відомо, у Андреаса Дрезена не буває сценаріїв, він надає акторам повну свободу імпровізації на задану тему. І вони учергове настільки переконливо справились зі своєю задачею, що «в своїй тарілці» відчували себе навіть далекі від кінематографу лікарі, котрим було сказано поводитись так, як завжди. «Ніхто не знає, чому людина хворіє на рак – тихо говорить з екрана лікар, – це доля».

У розквіті сил

Кінорежисер Андреас Дрезен

Кінорежисер Андреас Дрезен

Героя фільму Андреаса Дрезена, чоловіка середніх років, середнього достатку й звичайної зовнішності, доля наздогнала в один із найщасливіших моментів його життя. Сім’я Ланґе - тато Франк, мама Сімона й діти, Лілі та Міка - тільки-но в’їхала в новий будинок на околиці Берліна. Не палац і не вілла, однак для цієї скромної робочої родини власний будинок, нехай з невиплаченим кредитом, означає здійснення давніх мрій. І от такий удар. Спочатку Франк не думає про рак: зустрічається з друзями, збирає нові меблі, займається садом.

Поступово, з плином відведеного йому часу, дамоклів меч діагнозу все болісніше врізається в ніжну душевну плоть. Франк стає дратівливим й нелюдимим. В басейні з тропічним кліматом, куди ракового пацієнта і його родину направив психолог для покращення настрою, відбувається збій. Франк втрачає свідомість, діти, не знаючи, наскільки серйозна хвороба батька, ображаються за зіпсований відпочинок, а Сімона розуміє, що це початок кінця. Так воно і є. Ракова пухлина росте, симптоми загострюються, і в якийсь момент Франк вже не в силах піднятись з подушки.

Як жити і що робити?

Фільм відверто й чесно показує всі стадії помирання організму, ураженого пухлиною, – від безсоння, втрати мови й запаморочення свідомості до закрепів й блювотних приступів. Втім, не варто навіть думати про те, що Дрезен хотів перетворити свій новий фільм в наочну ілюстрацію до медичного довідника. Режисер хоч і реаліст, але безмежно далекий від натуралізму, що просто калькує реальність. Його цікавить людина, а згодом вже те, що з нею відбувається. Криза середнього віку, кохання в глибокій старості, рак в розквіті сил. Це все фактори, що вимагають якихось дій. Що може людина вдіяти в таких ситуаціях? В стрічці «Зупинка на перегоні» світ руйнується в момент озвучення діагнозу, а потім потрібно віднайти у собі сили достойно пройти останній відрізок земного шляху. Три місяці – це безкінечно мало для радості й неймовірно багато для страждань.

«Це правда, що ти помираєш?» - питає Міка свого тата, що вже не піднімається з ліжка. «Так, старий, це правда», - відповідає Франк й намагається смішними гримасами відволікти хлопчину від сумних думок. Але той розмірковує зовсім про інше: «А я тоді отримаю твій iphone?» Вустами дитини, як відомо…Й дійсно, невже з ще дитячих років нас не вчили радіти за інших й з іншими ділитись? Пожив своє, поступись місцем іншому. Головне - провести відпущений тобі строк в любові та зі смислом. Тоді в неймовірно важкий момент відчаю й відчуження з’явиться нова теплота і нова близькість. І смерть вже не буде здаватись карою небесною, а всього лише продовженням життя. Боятись її не варто.

Автори: Елла Володіна, Євгенія Куца
Редактор: Захар Бутирський