Сергій Жадан: Святкове | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 26.08.2019
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Авторська колонка

Сергій Жадан: Святкове

"Чим далі, тим більше ось це "не заважайте йому працювати" звучить як "не заважайте нам дивитись наш телевізор", - Сергій Жадан, спеціально для DW.

Сергій Жадан

Сергій Жадан

Знайомий днями сказав: не можна дозволити втягнути себе в протистояння з новою владою. Я з ним, якщо серйозно, цілком згоден - не хочеться виступати скептиком щодо законно обраної влади, не хочеться протистояти державним інституціям. Навпаки - хочеться допомагати їм розвиватися й ефективно працювати. Хочеться, щоби в цієї країни все вийшло, хочеться, щоби вийшло у нас усіх. Не хочеться критикувати, хочеться внутрішньо погоджуватись.

Інша річ, що погоджуватись щоразу складніше. Тут навіть не потрібно мати надмірного скепсису - просто достатньо оцінювати дії та заяви нової влади без екстазу та фанатизму. Ну ось, скажімо, урочисті заходи з нагоди Дня Незалежності. Від початку (себто з моменту офіційної відмови від проведення параду) було зрозуміло, що влада йде на конфлікт із частиною суспільства. А подальший розвиток подій лише показав, що гідно виходити з цього конфлікту влада, схоже, і не збиралась. Схоже, їх поки що все цілком влаштовує. Їх - так, частину суспільства - ні. І нічого доброго в цьому протистоянні, що наразі окреслюється, чесно кажучи, немає.  

Із урочистостями вийшла така дивна (хоча цілком передбачувана річ) - частина громадян показала, що цілком може дати собі раду без нової влади. А ось чи зможе влада дати собі раду без цієї частини суспільства - питання, скоріше, риторичне. Поки що президент і його команда можуть доволі успішно ігнорувати тих, на чию підтримку вони не розраховують у принципі, зосередившись на меседжах для свого виборця (красива телекартинка, людяні нотки в президентській промові, риторика обережного й мирного патріотизму без називання агресора агресором), далі тримаючи поствиборну переможну хвилю й на кожен критичний закид показуючи результати президентських та парламентських виборів.

Проте вже навіть ось це - хай незаплановане - розмежування показало, що ігноруючи суспільні настрої, власне, не відчуваючи їх, можна легко звести нанівець будь-яку блискучу перемогу. Тому що немає нічого зникомішого та нетривкішого за політичні рейтинги. Здавалося б, має хтось в офісі президента нагадувати йому, президенту, про найочевидніше - не треба повторювати помилок "попередників", не слід закриватися від громадян, доки вони справді не зайняли різко критичну позицію, доки є хай примарний, але кредит довіри, хай умовна, але домовленість "не заважати", працювати на спільну мету, іти одним шляхом. Просто, якщо ти цього не робиш, виникає логічне припущення - а може, мета не спільна? Може, шляхи різні?

Ну справді - навіщо було доводити ситуацію до проведення двох маршів? Як можна починати свою святкову промову згадкою про військовослужбовців і при цьому фактично проігнорувати ветеранів та їхні родини? Це поділ суспільства чи ще не поділ? Це свідома позиція чи просто непорозуміння? Це привід для критики дій президента, чи все ще "слід дати йому час"?

Не знаю, чи відслідковують ці настрої в оточенні президента, але їх справді стає все важче не помічати - ось оці сумніви й вагання багатьох українців, які справді не хочуть займатись критиканством, які справді готові "не заважати" новій владі, які вперто намагаються знайти позитив в усьому, що пропонується, проте час від часу змушені перепитувати самі себе - це справді слід сприймати як позитив?

Дивитись відео 04:34

День незалежності без параду, але з шоу: що думають військові? (23.08.2019)

Ось навіть і з цими святкуваннями - зрозуміло, що багато кого цілком влаштовує президентська версія, з усіма її "фішечками", з заточеністю на красиву телекартинку, з розрахунком на мирну аудиторію, "втомлену від війни". І промова президента справді позбавлена пафосу та офіціозу, і говорить він емоційно й щиро. Але дивишся після цього на не таку красиву й цілком позбавлену спецефектів ходу ветеранів та волонтерів, і вся ця кліпмейкерська яскравість і шоу-бізнесовий креатив видаються недоречними - війною не треба лякати, вона не має пригнічувати, проте й заретушувати її професійним гримом теж не вийде - не дадуть ті, хто через неї пройшов, для кого вона не є вигадкою. Метафори про "відібраних дітей, зачинених у дитячій кімнаті" звучать доволі непереконливо, якщо при цьому не вказується прізвище того, хто цих дітей відібрав. І браві коментарі прихильників президента про "зігнану Порошенком масовку" звучать жалюгідно, коли ти стоїш і розпізнаєш в цьому потоці, який рухається Хрещатиком, військових, волонтерів, журналістів, із якими останні п'ять років перетинався на Донеччині чи Луганщині. Важко в усьому цьому побачити ґрунт для подальшого порозуміння та єднання, про яке так емоційно говорив президент. Тому що чим далі, тим більше ось це "не заважайте йому працювати" звучить як "не заважайте нам дивитись наш телевізор".

Ніхто й не заважає. Поки що.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Реклама