Переможець Берлінале повернувся до збирання металобрухту | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 05.03.2013
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Переможець Берлінале повернувся до збирання металобрухту

У фільмі "Епізод із життя збирача металобрухту" Назіф Муїч грає самого себе. За цю роль він одержав на "Берлінале-2013" "Срібного ведмедя". Після короткого "зіркового" епізоду боснійський ром повернувся додому.

Це був особливий день у житті Назіфа Муїча. Тієї суботи, 16 лютого 2013 року, боснійський ром сидів у першому ряду гламурного палацу Берлінале - Театрі на Потсдамер Платц. Перед ним було розстелено червону доріжку, на ньому був костюм, і разом зі своєю дружиною Сенадою Назіф він перебував у фокусі міжнародної преси. Назіф став на цьогорічному "Берлінале" володарем "Срібного ведмедя" як найкращий актор.

Будинок родини Муїча

Будинок родини Назіфа Муїча

Свою винагороду він отримав за роль у фільмі "Один епізод з життя збирача металу" режисера Даніса Тановіча, також відзначеного гран-прі. У фільмі Назіф грає самого себе - рома, який намагається прогодувати свою дружину Сенаду та двох доньок, шукаючи метал на звалищах та пропонуючи його місцевому скупщику.

Новоспечена "зірка"

Минуло два тижні після кінофестивалю - до оселі Назіфа Муїча в маленькому боснійсько-герцеговинському селищі Польїце тепер постійно заходить місцевий поштар. Щодня надходять телеграми з привітаннями з усього світу - Муїч став кінозіркою. Так вважають і його односельці. При в'їзді до селища можна побачити табличку з зображенням серця та написом: "Тут живе найкращий актор Боснії-Герцеговини".

Безперервно дзеленчить і його телефон. Деякі люди поздоровляють, журналісти домовляються про інтерв'ю. Назіф вражений таким шаленим успіхом, але завжди відповідає на дзвінки та нікому не відмовляє. Розмови тривають по півгодини, а то й більше. "Я ніколи не міг собі уявити подібного",- каже Назіф Муїч. І розповідає сусідам про те, як було в Берліні: "Коли я одержував приз, поряд зі мною весь час перебував охоронець. Я не міг навіть у туалет вийти сам, навіть покурити цигарку. Куди б не пішов, біля мене завжди хтось був."

Назіф Муїч з доньками

Назіф Муїч з доньками

"Ми грали самих себе"

Історія починається всередині 2011 року. Коли у вагітної Сенади стається викидень і їй загрожує внутрішня кровотеча, у лікарні, до якої довелося їхати кілька годин, допомогти жінці відмовились: мовляв у родини немає ані страховки, ані грошей, а тому лікування неможливе. Звичайне хірургічне втручання коштує 490 євро - це купа грошей для Назіфа. У відчаї він мобілізує друзів та родину, щоб врятувати життя своєї другої половинки. Насамкінець йому вдається привезти її до лікаря - зі взятою в борг страховою карткою.

Коли режисер Даніс Тановіч, свого часу вшанований "Оскаром" за найкращу іноземну стрічку ("Нічия земля", 2001), почув цю історію, він знайшов 17 тисяч євро на зйомки та з маленькою знімальною групою та цифровою камерою приїхав до Назіфа та його дружини.

"Даніс почув нашу історію, приїхав, і ми швидко порозумілися. Все відбувалось дуже швидко,- згадує Назіф. - Але ми не могли собі уявити, що фільм матиме такий успіх". Не може цього збагнути і його дружина Сенада Алімановіч: "Я ніколи не могла собі уявити, що гратиму в кіно. Нам це вдалося, оскільки ми грали самих себе". Втім, вона нікому не радить пережити те, що довелось пережити їй.

Костюм дозволили залишити

Сенада та Назіф повинні були грати своє життя та відтворювати жахливі події - день за днем. Жодного сценарію не було, вони грали самих себе. Зйомки відбувалися в селищі, де й досі живе їхня родина, лікарі у фільмі також "справжні" - хоч і не ті медики, які насправді лікували Сенаду. Так народився фільм, який не є ані художнім, ані документальним, але одночасно й тим, та іншим.

Селище Польїце у Боснії-Герцеговині опинилось у фокусі Берлінале

Селище Польїце у Боснії-Герцеговині опинилось у фокусі "Берлінале"

Назіф з дружиною вже повернулися додому, до свого старого будинку. "Срібний ведмідь" стоїть на полиці в кімнаті, час від часу ним граються діти. Костюм, який дозволили залишити, висить у шафі. "Він сьогодні знову одягне свої джинси, візьме сокиру та піде шукати метал. Може, щось вдасться знайти - ми з цього живемо",- розповідає Сенада, а Назіф додає: "У мої 42 роки я завжди працював. Я завжди був активним. Я є представником ромів нашого селища. Роботи я не цураюся, сподіваюсь, щось знайду".

Назад у реальність

У Польїце мешкають багато ромів, які збирають метал. Скрізь у селищі валяються рештки автомобілів, якісь старі механізми, металічні діжки. Селяни пишаються "своїм Назіфом", як вони його кличуть. Їм подобається, що і їм перепадає частинка слави. Але вони усвідомлюють, що цей розголос є тимчасовим. За кілька днів усі знову нас забудуть, переконані брати Назіфа - Зульйо та Касім.

Коли в селищі з'являється якийсь гість, особливо журналіст, всі мешканці одразу ж оточують його та викладають свої проблеми: будинки діряві, дах тече. Про селище ніхто не дбає, інфраструктура вбита, жодної каналізації немає, вулиці не заасфальтовані, скаржаться місцеві. І, звісно ж, одвічна біда - брак продуктів, медикаментів, жоден немає медичного страхування.

Мешканці Польїце приємно вражені міжнародною увагою

Мешканці Польїце приємно вражені міжнародною увагою

Перед будинком Назіфа Муїча вивантажують деревину, її привіз родині його товариш Езед Годзіч. "Я бачив його по телевізору, коли він був у Берліні та отримував премію. І я знав: коли він повернеться з червоної доріжки до Польїце, не буде дров для пічки",- розповідає чоловік.

Назіф прощається з гостями, які відвідалм його в маленькому селищі в північно-східній Боснії. Потім вирушає на пошуки металобрухту, поламаних автомашин, які мусить розрізати на дрібні частини. Він робитиме це голими руками, озброєний лише сокирою та молотком. Так само, як у першому кадрі фільму "Епізод із життя збирача металобрухту".

DW.COM