Німецький історик: ″Сьогоднішня Росія - взагалі не імперія″ | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 12.06.2019
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Культура й стиль життя

Німецький історик: "Сьогоднішня Росія - взагалі не імперія"

Про те, яким чином минуле Росії може визначити її майбутнє, про помилки Путіна і національну мобілізацію розповідає в інтерв'ю DW відомий німецький історик Мартін Ауст.

Перштравнева хода у Санкт-Петербурзі

Перштравнева хода у Санкт-Петербурзі (архівне фото)

Що відбуватиметься в Росії після Путіна? Чи можна чекати продовження кримського сценарію? Чи настане економічний колапс? На ці та інші запитання відповідає у своїй новій книзі "Тіні імперії", що вийшла щойно у мюнхенському видавництві C.H. Beck професор східноєвропейської історії Боннського університету Мартін Ауст (Martin Aust).

DW: Ваша книга адресована, звичайно, німецькому читачеві. І звертаючись до нього, Ви підкреслюєте: щоб зрозуміти Росію, потрібно позбутися демонізації її як "імперії зла". Так що ж: Росія - імперія добра?

Мартін Ауст: Я вважаю, що сьогоднішня Росія - взагалі не імперія. Мій висновок напрошується хоча б з порівняння Росії після 1991 року з її ранніми історичними формаціями - від царської Росії і від Радянського Союзу. Навіть з формального порівняння. Росія після 1991 року втратила дуже багато територій, які входили до складу царської Росії і Радянського Союзу. Росія, як мені здається, перебуває у постімперській фазі. У неї важка імперська спадщина, над нею тяжіє імперське минуле, але сама вона - не імперія.

Мартін Ауст

Професор Мартін Ауст

Може бути, поки що не імперія? Адже керівництво країни якраз і намагається зібрати ці "втрачені" землі. Прикладів достатньо: Південна Осетія, Абхазія, Придністров'я, Крим ... І впевненості у тому, що на цьому зупиняться, немає.

Тут треба звернути увагу на те, що у всіх цих "приєднаних" територій різний статус. Росія приєднала Крим, ми розцінюємо це як анексію, але дуже складно порівнювати це з Придністров'ям, Південною Осетією, Абхазією. Хоча б тому, що Крим в силу історичних причин має велику емоційну цінність для Росії, чого про Придністров'я, Абхазію, Південну Осетію ніяк не можна сказати. Уявіть: раптом захотіли б приєднати до Російської Федерації Придністров'я. Таких патріотичних захоплень, як в 2014 році з приводу Криму, це, звичайно, в країні не викликало б.

І дуже складно побачити в усьому цьому переліку якусь програму, послідовну стратегію Москви, реалізацію єдиного плану захоплення земель для відновлення втраченої імперії. Політичне керівництво Росії, на мій погляд, діє ситуативно, від випадку до випадку, імпровізує. Правда, це зовсім не виключає того, що у майбутньому Кремль захоче тісніше прив'язати до Росії (скажімо так) і інші регіони. Тут мова йде, перш за все, про Білорусь. Але все ж послідовної, прорахованої стратегії, єдиної програми я тут не бачу. Такого, щоб Путін сказав: треба приєднати до Росії ті чи ті певні втрачені території, - такого я не бачу.

Але, може бути, Путін просто став обачнішим? Ви ж самі пишете у книзі, що він у 2014 році прорахувався, що Кремль не очікував такої різкої і одностайної реакції Заходу, санкцій з боку Європи і США у відповідь на захоплення Криму і експансію у Східній Україні.

Так, Путін справді прорахувався. Якщо розглядати ситуацію з точки зору Євразійського економічного союзу, який був метою Путіна і формуванням якого тоді якраз займалися, то у Кремлі дуже сильно хотіли, щоб у нього увійшла і Україна. Уже з 1991 року одним із пріоритетів російської політики було прагнення якомога тісніше прив'язати Україну. Більшість українських президентів не могли це не враховувати і маневрували між Росією і Європейської Союзом. Експансія 2014-го поклала цьому край. Україна зробила свій вибір, європейський вибір. Тобто Путін домігся саме того, чого він так хотів уникнути. Росія втратила Україну - і можна сказати, остаточно.

А з точки зору внутрішньополітичної консолідації? Успіх Путіна?

Я б і цього не казав. Хвиля патріотичного захоплення потихеньку вляглася. У 2014 році національна мобілізація вдалася, вона була помітна і у першу річницю, в 2015 році, але зараз ... Більш того: дедалі частіше лунають критичні голоси, коли заходить мова про державний бюджет Росії: багато хто замислюється про те, скільки коштує створення інфраструктур , що зв'язують Росію з Кримом, які соціальні виплати і у що обходиться Росії війна в Донбасі.

Для професійного історика, яким Ви є, досить сміливо і нетипово передбачати майбутнє. Але Ви все ж робите це у своїй книзі

Як історик я, звичайно, займаюся минулим, тому навряд чи передбачаю майбутнє, але (як раз виходячи з минулого і сьогодення) малюю три можливі сценарії: що може статися у Росії після Путіна.

Одна можливість - це, так би мовити, продовження Криму. Тобто час від часу, коли випаде зручна можливість, Москва прибиратиме до рук окремі регіони. Зараз тут найреальніший "кандидат" - Білорусь.

Інший, так би мовити, прямо протилежний сценарій, визначатиметься загостренням економічної ситуації в Росії, тим, що ресурсів дедалі більше бракуватиме, скоротяться експорт енергоносіїв і валютні надходження. Це, у свою чергу, дасть поштовх новій хвилі дезінтеграції. Після відходу Путіна, коли вертикаль влади ослабне, незадоволене населення у регіонах стане сміливішим, більш самостійним, посиляться відцентрові тенденції, і звільнення від центру теоретично може призвести навіть до бажання окремих регіонів знайти інституційну незалежність.

Росія між Заходом і Сходом. Карикатура Сергія Йолкіна

Росія між Заходом і Сходом. Карикатура Сергія Йолкіна

Третій можливий сценарій розвитку Росії після Путіна знаходиться десь посередині між цими двома. Стагнація в економіці і невдоволення населення призведуть до скорочення військових витрат і до зменшення зовнішньополітичних амбіцій. Зовнішня експансія зійде нанівець, доведеться більше займатися собою.

Але у всіх випадках вантаж імперського минулого, імперська спадщина ще довго ускладнюватимуть будь-які шляхи розвитку Росії. Від цього нікуди не дітися.

Що стосується історичного досвіду, який можливо екстраполювати в майбутнє, то тут я б звернув увагу ось на що: в історії Росії періоди тривалого панування сильних авторитарних правителів дуже часто закінчувалися досить несподівано. Наступала епоха нестабільності. Візьміть хоча б час після правління Івана Грозного, Петра Першого і так далі ...

Але ось після Сталіна в аналогічний період прийшов Хрущов, прийшла відлига. Будемо після Путіна очікувати появи нового Хрущова?

Точно можна сказати лише одне: після Путіна Росію очікує сильна, запекла конкурентна боротьба на верхівках влади, результат якої важко передбачити. Сьогодні взагалі неможливо уявити собі, хто б міг стати на чолі держави. І порівнювати з післясталінською епохою я б не став. Тоді "ближнє коло" можливих претендентів був дуже невеликим, складалося лише з кількох людей. А путінське оточення набагато більше і сталінського, і єльцинського. Як ці приблизно сто "довколопутінських" сімей зможуть знайти компромісне рішення, підтримати якогось загального єдиного кандидата на місце Путіна, я просто не можу собі уявити.

 

DW.COM