Наталка Сняданко: Культурі гроші не потрібні? | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 21.08.2017
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Наталка Сняданко: Культурі гроші не потрібні?

"Сидіти у кнайпі - престижно і респектабельно, а займатися культурою - не прибутково, а отже, нікому не потрібно", - Наталка Сняданко, спеціально для DW.

Українська письменниця Наталка Сняданко

Українська письменниця Наталка Сняданко

Згадувати про гроші у контексті культури вважається непристойним. Мабуть, саме тому вся країна свого часу жваво обговорювала місячну зарплатню нині вже колишнього очільника "Укрзалізниці" Войцеха Балчуна, натомість інформація про заробітні плати новообраної дирекції Українського інституту книги привела лише до нечисленних зітхань у соціальних мережах. Платня директора залізниці становила близько 460 000 гривень на місяць, тоді як очільниця Інституту книги може претендувати лише на 5 500 гривень. Закономірним є не лише той факт, що низька заробітна платня у сфері культури нікого не обурює і навіть не дивує, бо ж нічого нового в цьому немає. Типовим є й феномен обурення високими заробітками як директора залізниці, так і будь-кого у країні.

Високі заробітки мають у свідомості пересічного українця сформовану негативну конотацію. Це тягнеться ще з радянської ментальності з її глорифікацією пролетарського походження й життя у злиднях та важкій, бажано фізичній праці. Багатими були "куркулі", "капіталісти" та інші "інтєлігенти" незрозумілого походження.

DW.COM

Радянський культ бідності продовжує процвітати

Пострадянський період соціального розшарування суспільства не змінив, а навпаки, лише загострив сприйняття цього стереотипу. Адже в Україні практично не існує заможних людей, які можуть прозоро показати походження своїх статків. Це формує чітку конотацію: хочеш бути багатим - не працюй, а кради, бо чесною працею і так ні до чого не доробишся.

Теперішні українці уже не готові обмежитися гордим радянським самоусвідомленням своєї бідності - бути багатими їм усе ж хочеться. Так і створюється це розшарування на "чисті" мистецтво та духовність, де говорити про фінансову складову є цілковитим табу. Тоді як їздити на дорогих машинах, жити у розкішних особняках і витрачати величезні суми в ресторанах - це елемент престижу, часто неодмінний для представників інших, "нечистих" сфер - насамперед бізнесу.

Дешево і дорого - це не лише цінники, а і психологічні пріоритети

Показовою є у цьому контексті й реакція суспільства у випадках оприлюднення тих чи інших гонорарів, які отримують за свою працю представники культури. При цьому також ніхто не дивується, що за публікацію літературного твору платять у кращому разі кілька тисяч гривень, перекладач заробляє по кількадесят гривень за сторінку тексту, а не раз доводиться слухати і про те, що "публікація - це само по собі почесно, це - слава, тож які тут можуть бути гроші". Чи ще більш цинічні зауваги про те, що митець має бути голодним. Натомість, коли оприлюднюються гонорари українських поп-зірок і серед них фігурують суми у 400 000 гривень, це викликає обурення. Мовляв, непристойно стільки заробляти у бідній країні.

Те саме відбувається з фінансуванням бюджетних організацій. Річний бюджет польського державного Інституту Адама Міцкевича, який займається промоцією польської культури за кордоном, становить 280 мільйонів гривень. Бюджет Канадської ради, яка опікується 147 різними програмами, - 37 мільярдів гривень. Тоді як річний бюджет Українського інституту книги - 80 мільйонів гривень. Тут знову лунають знайомі аргументи: ми ж - бідна країна, тому не можемо дозволити собі виділяти таких великих сум на культуру.

Те, на що ми витрачаємо гроші, що вважаємо дорогим, а що - доступним, далеко не завжди питання лише ціни. Книга за 300 гривень вважається дорогою, видавці бояться покращувати візуальне оформлення і поліграфію, щоб не переступити "психологічну планку", після якої книжку вже ніхто не купить. Тому ми читаємо дешевше оформлені книги. Але пляшка алкоголю за 300 гривень у меню нікого не дивує і не змушує переступити психологічної планки, тож кнайпи з такими цінами не страждають від браку відвідувачів. І це не дивно у країні, де директор державної культурної установи заробляє у 84 рази менше, ніж директор державної ж компанії в іншій сфері діяльності. Раз культура - не пріоритет, то 300 гривень краще витратити на алкоголь. Адже сидіти у кнайпі - престижно і респектабельно, а займатися культурою - не прибутково, а отже, нікому не потрібно.

Дешева горілка краща за дешеву культуру

Ці дві, на перший погляд, такі різні тези - "непристойно багато заробляти" і "непристойно заробляти на культурі" - насправді пов'язані між собою значно тісніше, ніж може здатися. Адже обидві ведуть до формування ментальності, у якій бути культурною чи освіченою людиною - малопрестижно, бо малоприбутково, натомість приховувати походження, часто кримінальне, своїх статків - нормально і навіть престижно. Радянська глорифікація бідності тісно пов'язана і з виправданням неосвіченості, некультурності, хамства та інших атрибутів пролетарсько-кримінального середовища, яке вважалося однозначно кращим за середовище "гнилої інтелігенції". Наразі пріоритети української державної політики у цьому плані не надто відрізняються від радянських. Культурі гроші не потрібні, як і сама культура не потрібна тим, хто уже має гроші.

Раз на культурі непристойно багато заробляти, то який взагалі сенс її існування, займатися цим можуть лише цілковиті невдахи, нездатні ні до чого іншого. Це знову ж таки нагадує про стандарт культурного продукту радянської епохи, позбавленого естетичних вартостей і підпорядкованого пропагандистським потребам. І цей стандарт продовжує процвітати як у шароварній продукції "а-ля Поплавський", так і в культі російсько-блатного шансону, якщо ми говоримо про музику. Цей же стандарт бачимо в естетичному оформленні інтер'єрів, екстер'єрів, у стандартах одягу тощо.

Культура, яку звикли "недорого" експортувати українські державні інституції, зазвичай відповідає тим же шароварним стандартам і жодним чином не вписується у контекст сучасної світової культури. Це схоже на вітрину, де поряд продаються новенький айпед і старенька друкарська машинка з поламаними кнопками. По суті, набрати текст можна і на одному, і на другому. На друкарській машинці текст буде навіть більш ексклюзивним - з притаманними лише цій машинці недодрукованими літерами, в єдиному примірнику. Набиратися він буде довго і важко, аудиторія його обмежиться кількома особами. Тож навіть якщо це буде геніальний текст, то широкого, а тим більше міжнародного розголосу однаково не набуде. І ми залишимося бідною країною, у якій молодь боїться як вогню непрестижного слова "культура" і про яку у світі існують чіткі асоціації - Чорнобиль, Янукович, корупція, війна. Ми залишимося країною, куди їздитимуть пити дешеву горілку, а не блукати вуличками, описаними у романі Нобелівського лауреата, адже горілки у нас багато, а Нобелівських лауреатів - не дуже.

Дивитись відео 04:45
Now live
04:45 хв

Відеоблогерство як професія, або Як заробити на YouTube

DW.COM

Аудіо й відео до теми