Наталка Сняданко: Без віз кордон без змін | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 02.03.2018
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Наталка Сняданко: Без віз кордон без змін

"Ще невідомо, скільки безвіз протримається, а кордон є кордон. На ньому потрібно постояти, понервувати, попринижуватися", - Наталка Сняданко, спеціально для DW.

наталка Сняданко

Наталка Сняданко

Історія перша. Автомобільна

Приємного літнього вечора машина з львівськими номерами під'їздить до пункту перетину кордону України з ЄС. Кордону ще не видно, але вже видно кінець черги. Машина їде уздовж черги 5-10-15 хвилин. Обличчя пасажирів суворішають. Машина зупиняється.

- Ну що, будемо пробувати чи станемо в чергу? - звучить риторичне питання.

- У чергу завжди встигнемо, - лунає не менш традиційна відповідь.

Пасажири машини витягують свої журналістські посвідчення, бланк про відрядження і підходять до українських митників.

- Доброго вечора, ми - журналісти. Їдемо у відрядження. Чи не могли би ви пропустити нас поза чергою?

- Ми би могли, але не знаємо, що начальник скаже, - знизують плечима українські митники.

- А може ви його запитаєте? Зазвичай журналістів у відрядження пропускають поза чергою.

- Справді? - митнику явно не хочеться ні про що питати начальника.

- Так. Можете записати у спеціальний зошит номери наших посвідчень і мету відрядження.

Дивитись відео 03:48
Now live
03:48 хв

Хронічні черги на кордоні з Польщею: перешкода безвізу? (28.02.2018)

- Так? А який це має бути зошит? У нас такого, здається, немає.

- Це не проблема. Давайте ми дамо вам зошит, покажемо, як це зазвичай робиться, а потім ви будете дописувати туди наступних журналістів при нагоді?

Митник замислюється. Один із пасажирів авто і справді витягує зошит у клітинку. Пише на ньому "Відрядження" і заповнює на першій сторінці все вищезгадане: мету відрядження, номер посвідчення, прізвища пасажирів. Подає зошит митнику. Митник вагається, але тимчасом машина уже під'їхала ближче.

- Ну що, можна їхати? - зазирає митнику в очі пасажир із зошитом.

- Ну їдьте вже, - не витримує митник.

У нього в очах якесь непевне відчуття - трохи полегшення, а трохи підозри, що тут щось не так.

Пасажири авто зітхають із полегшенням: цього разу вдалося.

Історія друга. Автобусна

Холодного зимового пообіддя рейсовий автобус Львів-Люблін з трьома пасажирами приїздить на українсько-польський кордон.

- Сьогодні свято, прошу пані, то ми швиденько проїдемо, - тішиться водій, об'їжджаючи довгу чергу з автомобілів. Автобус стає на окрему смугу, пасажири виходять назовні, а потім зникають у приміщенні митниці.

Минає година, дві, три. Пасажири терпляче чекають, поки почнуть перевіряти їхні документи. Вони все ще перебувають у приміщенні митниці. Тут тісно, немає де сісти, немає ні води, ні кавового автомату. На жодні запитання митники не відповідають, але уважно стежать за тим, щоб пасажири не виходили з приміщення митниці.

Туалет знаходиться вже по той бік кордону, але на прохання пасажирів туди пускають. Проблема лише у тому, що для входу потрібно опустити в автомат монетку - один злотий. Якщо такої монетки немає, її не вдасться тут ні виміняти, ні позичити. Одній щасливій власниці монетки таки вдається потрапити до туалету. У цей момент митники нарешті вирішують почати перевірку документів, тож до кабінки наближається бабця-прибиральниця і квапить:

- Швидше, прошу пані, треба документи перевіряти.

Пані квапиться, швиденько миє руки, підходить до автоматичного шлагбауму, але він не випускає її назовні.

- Ну от знову, - зітхає бабця-прибиральниця. - Туди пускає всіх, а назад не хоче. Може, ви якось протиснетеся, бачу, у вас комплекція підходяща?

Пані протиснулася, подумки тішачись, що за це з неї не вимагають ще якусь рідкісну монету. Документи перевірили, радісні пасажири сіли в автобус. До пасажирів приєдналося ще двоє заробітчан, які розповіли, що виїхали рейсовим автобусом зі Львова ще о 6-ій ранку. Але на польській митниці їм сказали, що їхнє медичне страхування не відповідає вимогам і відправили назад, на український бік. Там їм довелося купити нове страхування, знову прочекати у черзі, пішки перетнути кордон, а потім дочекатися наступного рейсового автобуса, який їде у потрібному напрямку. На запитання, куди саме вони хочуть прибути, заробітчани відповіли - до Берліна.

- Опалення включається ось тут, - лаконічно повідомляє водій і виходить на вулицю.

Минає ще три години. Ніхто на митниці не відповідає на запитання пасажирів, що трапилося, і коли водій повернеться. Висловлюються неясні припущення про те, що в автобусі знайшли контрабанду і водій пішов платити штраф, а там почалася перезмінка, а потім щось зламалося, далі пропав інтернет, і тепер невідомо що буде.

Надворі глибока зимова ніч. Водій повертається. Автобус рушає з місця, виїздить із прикордонної смуги і за кілька годин доїздить до Любліна. Двоє заробітчан, яким ще їхати до Берліна, втомлено роззираються на порожньому нічному автовокзалі.

Історія третя. Пішки

Ця історія найбільш медитативна. У ній не відбуваєтся майже нічого. Людина з кількома пачками цигарок і двома пляшками горілки приїздить маршруткою на українсько-польський кордон. Цигарки бажано примотати скотчем до тіла. Горілку - сховати поміж зім'ятими газетами. Людина стає у чергу. Довго стоїть. Мовчки. Або спілкується з сусідами. Жодних прогнозів щодо тривалості очікування. Рано чи пізно людина перетинає кордон. Якщо їй вдається пронести цигарки та горілку, вона продає їх тут же, на місці, купує у найближчому супермаркеті трохи бананів, сосисок, сметану і фарбовану солодку воду. Потім людина знову стає у чергу з протилежного боку.

Добра фея безсила

У всьому цьому можна побачити якусь поезію - оазу зупиненого часу, куди потрапляєш, мов у казці, аби знову опинитися у зачарованому колі, де хтось невидимий вирішує твою долю, обриваючи пелюстки з ромашки: пропустити-затримати-змусити чекати-пропустити. Саме тут можна відчути, як натужно і поволі рухаються владні коліщатка - десь далеко за кадром, так, що ти не маєш на це впливу, не можеш навіть побачити, але відчуваєш кожною клітиною свого тіла.

Якась невидима, але добра, чи то просто більш нетерпляча вища сила захотіла була втрутитися у цей процес та ініціювала проект модернізації пунктів перетину українського кордону у найбільш проблемних точках. Але неписані закони української митниці виявилися сильнішими навіть за європейську бюрократію. Через неповне використання коштів фінансування проектів загальною вартістю близько 30 мільйонів євро припинено з ініціативи ЄС.

Українські митники не знайшли, куди можна використати кошти, і справді, не будувати ж нормальні туалети, їдальню, кав'ярню, не оновлювати технічну інфраструктуру, не збільшувати ж пропускні здатності кордону. Ще чого доброго, зникнуть черги, а разом із ними і хабарі, і тоді все пропало, доведеться працювати за саму лише зарплатню, і тоді страйкуй не страйкуй, а будеш як той польський митник, голий-босий.

Кому вона після цього потрібна, ця модернізація кордону? Та і якщо розібратися - навіщо щось міняти, якщо воно працює, працює давно і стабільно, а тепер давай ламай роками перевірену систему через якийсь там безвіз. Ще невідомо, скільки він протримається, а кордон є кордон. На ньому потрібно постояти, понервувати, попринижуватися. По-іншому, як відчути всю важливість та непроминальність моменту, а разом із ним обраність та богоподібність цих загадкових істот у чорних куленепробивних жилетах, які тримають у руках твій паспорт, дивляться на тебе суворим проникливим поглядом і на якусь мить твоє майбутнє цілковито опиняється у їхніх руках.

З візами чи без віз, з контрабандою чи без неї, з відрядженням чи просто так, із пільгами чи без них, - всі ці умовності раптом втрачають вагу, і все відбувається просто, мовчки і брутально, як буває завжди, коли одна людська істота отримує владу над іншою, підвладною і безборонною.

Аудіо й відео до теми