Марія Матіос: «Мій німецький читач ще мене чекає» | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 03.12.2010
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Марія Матіос: «Мій німецький читач ще мене чекає»

Читачі беруть її книжки близько до серця, шукають у них правди й дослухаються до історичних інтерпретацій. Журналісти люблять розмовляти з письменницею про богопошуки й сенс творчості…

default

DW: Пані Маріє, Ваше прізвище часто неправильно наголошують, хоч на більшості книжкових обкладинок «О» виділено. Як Ви до цього ставитеся – дратує чи байдуже?

Це дуже дратує мого батька. Ми в селі ідентифіковані як МатіОси, отже наголос на букві О. Всі Матіоси пішли з села Розтоки на Буковині. Сьогодні я є родичкою сімдесяти Матіосів по материній лінії і незліченної кількості по батьковій. Сільські перекази кажуть, що той пра-пра-пращур, який у другій половині XVIII століття осів у Буковинських Карпатах, був підданий Австро-Угорської імперії, походив або з Баварії, або з Сілезії, тобто був або німцем, або австрійцем. У тому, що іноді називають МАтіосами, є відгомін німецького імені та прізвища – МатІас і МАтіас. Мені вистачає того, що до 1790 року ми знаємо, і це обліковано на папері, своє коріння. Я є олігархом у цьому розумінні. Для публіки ми з моїм художником Сергієм Івановим придумали фішку, що на останніх 5-8 книжках даємо букву О іншим шрифтом чи кольором або ставимо знак наголосу. Чесно кажучи, я не люблю, коли моє прізвище неправильно називають.

DW: Ваші книжки вже перекладено німецькою?

Зараз триває переклад однієї моєї великої речі – не буду називати наперед, бо я забобонна. До кінця року сподіваюся, що матиму переклад гарною німецькою мовою, як це зробили в Австралії, переклавши мій роман «Майже ніколи не навпаки» гарною англійською.

DW: У своїх інтерв ' ю Ви казали, що цілите прямо в серце читача, щоб текст не відпускав його. Як утримати цю снайперську точність, коли йдеться про переклади, тим паче – буковинських діалектизмів?

Це залежить від майстерності перекладача. Будь-яка мова має діалекти: не кожен німець із Берліна чи Бонна зрозуміє німця суто баварського. Моя мова для перекладу складна: вона не є уніфікована, казенна чи дуже модерна, але я думаю, що в цьому її певний смак.

DW: А що Вас пов ' язує з Німеччиною – професійно, особисто?

Це була перша країна, в якій я побувала за кордоном у 1994 році. Я маю чудові спогади з того часу – Дюссельдорф, Бонн, Франкфурт-на-Майні. 90 відсотків першого свого роману «По праву сторону твоєї слави» написала в Дюссельдорфі.

DW: Нещодавно в Мюнхені Ви вдруге були на Днях української культури, провели свій творчий вечір. Як Вас сприйняла німецька публіка?

Маю багато читачів у Мюнхені. Що для мене несподівано й незрозуміло – це студенти, молодь. Було й дуже багато німців. Мені страшенно до вподоби, коли молоді німці-чоловіки вивчають українську мову заради дівчат, яких вони люблять. Але найбільше мені подобається, що там читані мої книжки – тоді я розумію, що маю свого читача скрізь. Щороку на Форумі видавців у Львові дуже багато людей купують мої книжки й кажуть: ця поїде до Мюнхена, ця – в Торонто, ця – до Мельбурна… Тоді запитую: а хто там? Знайомі, родичі… Якби була якась нормальна державна програма – думаю, ми маємо з чим іти в Європу у сфері культури. Не тільки серйозною музикою, а і словом, насамперед перекладним. Але в нас на печерному рівні те, що стосується участі державних інституцій. Бо держава не має стосунку до того, що відбувається або не відбувається з українським словом поза межами України.

DW: Коли заходиш до німецьких книгарень, розумієш: ця нація буде ще довго й болісно переживати, продумувати власну історію. Чи могли б Ви пригадати моменти зі своїх книжок, які особливо вражають німців?

На жаль, я не можу сказати про рецепцію моїх книжок німецькою публікою, бо думаю, що мій час як письменника в Німеччині ще попереду. Я йду повільно в усьому, але впевнено. Я нікуди не поспішаю у творчості і маю підстави зараз казати, що мій німецький читач ще мене чекає. Думаю, для німців уже майже завершився процес переосмислення. Вони розставили акценти. У нас в Україні не вироблено цього, і мені здається, що і німців, і українців поєднує дуже прискіпливе ставлення і роздумування над своїм не таким давнім минулим, але ми дуже різні в оцінці. Держава німецька все-таки виробила концепцію й ідеологію ставлення – вона різко засудила фашизм, визнала свої провини перед іншими народами, але вона не шматує своїх громадян за тим принципом, що ці діди були там, а ці діди підтримували іншу ідеологію. Україні й українським очільникам висадити б якийсь десант у наукових центрах Німеччини й повчитися б, як треба акуратно дивитися й аналізувати минуле в історичному, політичному й навіть мистецькому плані.

DW: Які стереотипи іноземної публіки про Україну та українців доводиться найчастіше заперечувати?

На Днях української культури був круглий стіл у ратуші Мюнхена: громадські організації, журналісти, бізнесмени німецькі й наші. Ішлося про сучасну політичну ситуацію, стан суспільства – українського й німецького. Мене подивувало, що кілька німців казали: ми тут нічого про Україну не знаємо, Україна не є цікава, в німецькому суспільстві є стереотип України як частини Росії, а якщо це окрема держава, то бідна, там люди завжди голодні й ходять у валянках. Я людина гаряча й тактовно вступила в полеміку: в час інтернету й необмеженого доступу до інформації не є проблемою дізнатися, що Україна не бідна, голодна і люди ходять не у валянках. Може, це проблема освіченості-неосвіченості публіки, яка так каже, але це і дзвіночок нам, хто представляє Україну і від її імені говорить – в основному це політики. З чим асоціюють Україну – зі скандалами чи з поступом. Бо один Кличко не витягне своїм іменем усю Україну і ніколи навіть найвидатніший спортсмен не може бути єдиним символом цілої країни. Не може бути так, щоб у двадцять першому столітті високорозвинене суспільство асоціювало нас із тими, які ходять у валянках. Валянки – не зовсім українське взуття.

DW: Сьогодні модно бути космополітом – добре володіти іноземними мовами, подорожувати, не мати стереотипів, жити і вчитися за кордоном. На Вашу думку , чи не призводить це до того, що прив ' язаність до власної держави маліє, особливо в молоді ?

У людини, навіть якщо її носитиме по світі, як вітер піщинку, в її генах є пам'ять про те, де вона народилася чи де бере початок від цього перекочування по світові. Я не вірю в те, що світ уніфікується до такої міри, що стане однаковим. Завжди залишиться критична маса людей, які будуть відчувати потребу у прив'язаності до місць, звідки предки походять чи вони самі. Я не люблю стогнання, що молодь не прив'язана, цинічна. Молодь дуже розумна, і молодість, на жаль, – це такий недолік, який швидко минає, і настає час, коли кров штовхає в жилах шукати свої початки. Просто це приходить до різних людей у різний час.

DW: Свою найсвіжішу книжку «Вирвані сторінки з автобіографії» Ви назвали чернеткою, яку можна дописувати. Що ця книга означає для Вас – певна підведена риска? І що вона має означати для читача?

Ну, яка ж це підведена риска, Господь з тобою... Я маю намір жити довго, як і всі мої пращури. Всі вони минали вісімдесятп'ятку. Отже, це до певної міри відповідь на питання, яке мене наздоганяло багато років: чому я не пишу про сучасність. Розцінюю цю книжку так: про час, у якому я народилася, який мене формував і про людей, які мене формували, вчили, як треба жити і як не треба. Вона написана рівно за місяць. Я не могла сказати всього, бо в часі це неможливо, фізично. Але я сказала про якісь найголовніші моменти, і це книга, на якій я могла би присягти. Це моя і Біблія, і Конституція, бо там немає брехні. Там немає всього ще, бо я маю намір довго тривати в часі або я буду тривати стільки, скільки мені Бог дасть. Якщо висловитися ще більш чесно чи ще більш оголено, то задум цієї книжки народжувався в той час, коли мені довелося зазирнути в безодню – хворобу, і я зрозуміла, що з цієї безодні можна не вийти і щось треба сказати. Одне слово, я це зробила, і тепер мені легше, бо я сказала спасибі тим, хто мене вчив. І ще про багатьох людей я хотіла б сказати багато чого. Я думаю, що ще скажу.


Спілкувалася Аніта Грабська

Редактор: Христина Ніколайчук

Реклама