Левада-Центр: Росіяни шкодують за СРСР, але не вірять у його відновлення | Політичні новини з Європи: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 18.07.2011
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Європа

Левада-Центр: Росіяни шкодують за СРСР, але не вірять у його відновлення

Скільки в Росії тих, хто жалкує про розпад СРСР 1991 року? Хто такий "гомо совєтікус" і чому він зберігся у Росії? Інтерв'ю Deutsche Welle з директором Левада-Центру Львом Гудковим.

Лев Гудков

Лев Гудков

Deutsche Welle: Леве Дмитровичу, за даними соціологічних досліджень вашого Центру, 1992 року 66 відсотків опитаних росіян шкодували про розпад СРСР. Сьогодні таких близько 60-ти відсотків. Чому ностальгуючих залишається так багато?

Гудков: Показник залишається високим, оскільки в цьому напрямку діє офіційна пропаганда і керівництво країни постійно підтримує цю версію. Крім того, відчуття травми, викликане розпадом, підтримується, насамперед, економічними процесами, які відбулися в 1990-і роки ... Рівень життя останнього радянського року - 1990-го - був відновлений лише в 2003-2004 роках. Це створило вкрай негативне тло для сприйняття всіх 20 років. Під час перебудови люди жадали не стільки політичних свобод, скільки виходу з відчуття історичного тупику і хронічної бідності. Тому вони очікували, що відмова від радянської влади негайно обернеться і процвітанням, і входженням Росії до Європи. Природно, цього не сталося, і це дискредитувало ліберальні реформи.

- Чого саме людям не вистачає сьогодні, що було в СРСР?

- Бракує, перш за все, відчуття стабільності, деякої впевненості в майбутньому. До цього додається відчуття, що люди виявилися покинутими державою.

- А хто більше за інших відчуває відчуття ностальгії?

- Найбільше ностальгують малоосвічені люди, літні й мешканці периферії, що живуть у малих містах і на селі. Це така "зона хронічної депресії", бідності. У людей тут немає власних ресурсів, щоб вийти з цього стану, тому вони страждають від відсутності соціальної політики, яка діяла за радянських часів. Бо й справді розпадається і система освіти, і медичне обслуговування комерціалізується або деградує. У цій зоні проживають трохи більше 60 відсотків населення. Вони ностальгують за СРСР. Інша справа - молодь, особливо у великих містах. Вони ніколи не жили за радянської влади, і сприймають сьогоднішню ситуацію як природну. Понад те, у порівнянні зі своїми батьками, вони мають можливості заробляти набагато більше. Вони не відчувають жодного жалю з приводу розпаду СРСР.

- А чи є ностальгуючі за СРСР серед еліти?

- Дуже небагато. Насправді, еліти відчувають себе дуже комфортно. За ці 20 років вони дуже суттєво виграли. Чим ближче до влади, тим більшим виграш в соціальному плані. Цю близькість до влади вони конвертували у власність, благополуччя. Весь виграш від реформ дістався приблизно 15 відсоткам населення, які різко змінили свій рівень життя, наблизившись до верхнього середнього класу в Європі.

- Виходить парадокс: еліти виграли від розпаду СРСР, але їхня риторика спрямована на прославлення радянського минулого ...

- Це відбувається тому, що еліти зацікавлені в збереженні консервативних інститутів, насамперед - вертикальної організації влади, непідконтрольною суспільству.

- Левада-Центр ще наприкінці 1980-х почав проводити дослідження про "гомо совєтікус". Чи зберігся цей тип людини сьогодні?

- Це ідеальний тип, тобто синтез різних характеристик масової свідомості. "Радянська людина" - це, насамперед, державно залежна людина, що орієнтується на владу, вона залежна від влади, і чекає того, що вона буде забезпечувати її роботою, житлом, медичним обслуговуванням. Але, водночас, "гомо совєтікус" - людина, що не вірить владі, і сприймає її як репресивну силу. Тому якщо влада переходить умовні кордони, ця людина намагається ухилитися від неї. Це подвійна свідомість лукавого раба. Це людина, яка боїться всього нового, незвичного, чужого; це людина, що зберігає досвід існування в закритому суспільстві, в мобілізаційно-оборонному "суспільстві фортеці в облозі". Тому такий тип вирізняється найсильнішою ксенофобією.

- Скільки таких "гомо совєтікус" в Росії зараз?

- У більш-менш концентрованому вигляді цей тип свідомості властивий приблизно 35-40 відсоткам населення. А в більш розсіяній, дифузній формі він охоплює близько 70 відсотків.

- Яка ситуація в інших колишніх радянських республіках?

- Цей тип досить поширений, оскільки це продукт тоталітарного режиму соціалістичної системи. Тому він представлений не тільки в колишніх республіках СРСР, а й в соцкраїнах. Окремі риси його можна зустріти і в східних землях Німеччини - це фіксують німецькі соціологи. Це є і в Польщі, і в Чехії.

- Чим ви пояснюєте "живучість" радянського типу свідомості?

- Я думаю, що соціальні інститути, які визначають стійкість суспільства, змінюються набагато повільніше, ніж політичні стратегії або програми. Цей тип свідомості відтворюється і через покоління. Досвід пристосування до репресивної держави глибоко проникає в голови людей і створює дуже стійкі звички - низька довіра до оточуючих, довіра тільки до своїх ближніх, прагнення халтури, якщо хочете, як засіб уникнути насильства держави. Молодь трохи вільніша від цього, але говорити, що з крахом СРСР все змінюється, це ілюзія. Ми великою мірою поділяли цю ілюзію, коли починали наше дослідження. Але не тільки в Росії, а й великою мірою в Україні, Білорусі, Казахстані ми бачимо, що «покоління Перебудови» почало поступово відходити, а сам "гомо совєтікус" відтворюється, оскільки відтворюються умови життя і досвід пристосування.

- Від простих людей, особливо старшого покоління, часто можна почути, що їм бракує в сучасному суспільстві людської теплоти, безкорисливої дружби, готовності прийти на допомогу - якостей, які, як вони кажуть, були за часів СРСР. Іншими словами, пострадянське суспільство живе за принципом "людина людині вовк". Як змінилися стосунки між людьми після розпаду СРСР?

- Вони, звичайно, стали більш жорсткими. Поява нових, більш жорстких форм, ринкової економіки, викликало відчуття розпаду колишніх людських зв'язків. Але боюся, що це швидше спосіб оцінки ситуації, ніж опис реального стану речей. Бо ніяк не можна назвати радянське життя вільним від агресії, ксенофобії, аморалізму. Радянське суспільство не було моральним. Просто люди під тиском держави або режиму були змушені стискатися і довіряти тільки найближчому колу - друзям, сусідам, родині. Відчуття загнаності породжувало високий ступінь емоційної близькості, але тільки в дуже близьких колах або сім'ї. А стосовно всіх діяв вовчий закон, або табірна мораль "помри ти сьогодні, а я - завтра". Потрібно враховувати, що є величезна маса людей, яка пройшла через табори. Навіть сьогодні в Росії кожен п'ятий чоловік має табірний досвід. А додати до цього участь у війнах в "гарячих точках", то досвід насильства дуже поширений. Тому коли говорять, що "в комуналках жили краще", це ідеалізація минулого.

- Якщо говорити про майбутнє - чи хочуть росіяни повернення до СРСР і якщо так, то у якій формі?

- Уявлення про майбутнє практично відсутнє. Люди не знають і не розуміють, як має бути влаштоване майбутнє. У кращому випадку, уявлення про майбутнє визначається формулою "і так далі", тобто перенесенням сьогодення на майбутнє. Що стосується державного устрою або інтеграції з іншими (колишніми республіками СРСР - прим. ред.), то тут скоріше переважає думка, що краще б усе залишалося як зараз. Тобто республіки були б самостійними, незалежними одна від одної, але зберігали більш відкритими кордони, дружні відносини між собою, що дозволяє культурний і економічний обмін. Тільки близько 20 відсотків хотіло б відновлення СРСР в колишніх межах, включаючи і Прибалтику.

- Таким чином, розмови про те, що у більшості росіян досі "фантомні болі" від втрати радянської імперії і бажання її відновити, не відповідають дійсності?

- Фантомні болі є. Такі відчуття поділяють більше половини опитаних - до 60 відсотків. Але бажання відновити СРСР або докласти до цього якісь зусилля, немає. Люди вважають, що це нереально, поїзд пішов.

Розмовляв Роман Гончаренко
Редактор
: Дмитро Каневський

DW.COM

Реклама