Коментар: Чому Росія - (поки) не Вірменія | Головна | DW | 07.05.2018
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Головна

Коментар: Чому Росія - (поки) не Вірменія

Страх, цинізм та імперський синдром заважають більшості росіян взяти свою долю в свої руки, вважає Костянтин Еггерт. Однак рано чи пізно вони зрозуміють: ті, кому "більше всіх треба", - їхня головна надія.

Протестувальники в Єревані, 2 травня

Протестувальники в Єревані, 2 травня

На питання "Чому Україна - не Росія?" свого часу відповів екс-президент Леонід Кучма. Після подій останніх днів прийшов час відповідати на питання "Чому Росія - не Вірменія?"

Покоління Навального і покоління Пашиняна

Питання не пусте. Як жителю Росії, так і сторонньому спостерігачеві абсолютно очевидно: сьогодні в країні абсолютно неможлива така опозиція, така солідарність громадянського суспільства, така готовність діяти і одночасно така поведінка можновладців, як у Вірменії. У Росії, здавалося б, теж виросло перше пострадянське "покоління Навального". Йому теж не подобається застій "а ля Путін". Однак нічого подібного на вірменську опозиційну хвилю в російських умовах ніхто не очікує, принаймні найближчим часом.

Костянтин Еггерт

Костянтин Еггерт

На відміну від Вірменії, Росія - держава багатонаціональна і багатоконфесійна. Гігантську 145-мільйонну Росію дуже важко поєднати ідеєю громадянської солідарності. Справа не лише в тому, що для мурманчанина житель дагестанського аулу Кубачі - майже іноземець, а більшість у Якутську не зможе відповісти, чи є осетини здебільшого мусульманами або православними.

Проблема глибше: з точки зору родини водія з Челябінська, московський студент-хіпстер або дизайнер з Санкт-Петербурга, який роз'їжджає на BMW X1, - теж майже іноземці, хоча і говорять вони спільною російською мовою. Москвичів і пітерців обурює блокування Telegram, псковитян цікавить прикордонна торгівля з Латвією, а мешканців Владивостока турбує, як далеко зайде китайська експансія в Азії. Загалом, росіяни, на відміну від вірмен, занадто різні, живуть на занадто великій території.

Обама і Трамп - головні меми Росії

Сучасну Росію об'єднують, на мій погляд, російська мова, телебачення з його особливою моделлю масової культури та ідеології, плюс ностальгія за імперським статусом країни. Мова служить універсальним засобом спілкування, але не більше того. Окрім телевізійної, іншої спільної культури в Росії сьогодні немає, незважаючи на начебто стандартизовану шкільну програму. Вона розпадається на міську та сільську, подрібнюється на національні, конфесійні, соціальні і класові складові. Кажуть, що інтелігенція і народ, як і перед 1917 роком, живуть в різних світах і розмовляють різними мовами. Мені здається, сьогодні все ще складніше, ніж за часів пізніх Романових.

З іншими факторами, які об'єднують, все простіше: телебачення (як і інші ЗМІ плюс значну частину Рунета) контролює Кремль - він же головний замовник нескінченної п'єси про скривджену Росію, що встає з колін. Вірменам, по суті, байдуже, що про їхню країну скаже метафоричний Обама. Для росіян це чи не питання номер один. Мем "Обама - чмо" міг з'явитися, а тепер змінитися на "Трамп - чмо" лише в Росії. Імперський синдром відтворюється не тільки серед тих, хто пам'ятає СРСР, а й серед частини двадцятирічних, причому далеко не тільки в депресивній глибинці.

Ідея помсти за спаплюжену велич держави дуже приваблива. Вона піднімає людину над похмурим повсякденням, виправдовує його безсилля перед чиновниками, силовиками і бандитами, робить звичайного громадянина причетним до чогось великого. Для більшості росіян наклеїти на машину стікер "Можемо повторити" і обговорити під час смаження шашлику (приготуванням капучіно, походом на концерт Касти або на каток - потрібне підкреслити) "звірства бандерівців" і "тупість" американців набагато простіше, ніж вийти на мітинг проти точкової забудови або об'єднатися у боротьбі зі свавіллям мера або губернатора.

Йти проти влади в Росії, з її трагічною історією, страшно. Влада це знає і охоче виписує громадянам ліки у вигляді мрій про перемогу над Америкою, "Гейропою" та "хохлами". На цьому тлі жителі Волоколамська, які вимагають закриття сміттєзвалищ, або москвичі, які запускають паперові літачки на підтримку Telegram, приречені опинитися в очах більшості категорії тих, кого ненавидять і категорії тих, кому "більше всіх треба". А якщо врахувати те, що волоколамці виступають фактично проти москвичів, чиє сміття вивозять до їхнього міста, то ситуація стає ще простішою для влади.

Досить натякнути людям в провінції, що їхні проблеми вирішать, якщо вони, в свою чергу, не стануть ці проблеми "політизувати" і приєднуватися до "столиці, яка зажерлась", - і ситуація для влади негайно поліпшується. Єдність, з точки зору Кремля, можлива і бажана лише у любові до начальства і в ненависті до його, начальства, ворогів. Страх і свідоме розколювання і без того роздрібненого суспільства - як і раніше ефективні засоби управління Росією.

Що буде, коли впадуть фасади?

Нарешті, є і ще одна відмінність російської ситуації від того, що відбувається у Вірменії. На відміну від Державної думи, Національні збори в Єревані залишалися парламентом всі роки правління карабахського клану. У ньому завжди була присутня нехай і ослаблена, але реальна опозиція. Досить згадати, що місцевий аналог "Єдиної Росії" - Республіканська партія - правила в коаліції з двома дрібними партіями. Вони тепер відмовили республіканцям в підтримці. Я не ідеалізую ситуацію в Вірменії.

Звичайно, і там в політичному житті існують вождизм, корупція, закулісні угоди. Але це саме політичне життя, а не фарс, зрежисований адміністрацією президента за участю чотирьохсот п'ятдесяти статистів. Всі ці роки вірменська громада, на відміну від російської, бачила на телеекранах реальні дискусії, справжню боротьбу ідей і лідерів. Це суспільство не встигло стати настільки цинічним і розчарованим в демократії, як російське.

Російська "фасадна держава", в якій єдиними справжніми дійовими особами є Кремль і спецслужби, сьогодні виглядає монолітною і невразливою. Однак у таких режимів є одна велика проблема - вони руйнуються одразу від якоїсь дрібниці. Це відбувається тоді, коли вага приховуваних за декораціями проблем стає нестерпною і для системи, і для суспільства, яке вона пригнічує.

В результаті загальна згода і удавана покірність можуть обернутися розгубленістю і хаосом. І тоді єдиною опорою суспільства і державності виявляються саме ті, кому "більше всіх треба". Головний урок вірменських подій для громадян Росії саме в цьому - чим більше таких людей, тим краще для країни.

Автор: Костянтин Еггерт - російський журналіст, ведучий програм телеканалу "Дождь". Автор щотижневої колонки на DW. Костянтин Еггерт в Facebook: Konstantin von Eggert

Цей коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою Deutsche Welle.

Дивитись відео 03:00

Протести у Вірменії: що "дістало" людей? (02.05.2018)

Аудіо й відео до теми