Коментар: Анексія не за розкладом | Політичні новини з України: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 27.02.2016
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Україна

Коментар: Анексія не за розкладом

Як би склалися українсько-російські відносини, якби 27 лютого 2014 року Росія не вдалася до силового захоплення урядових приміщень у Криму? Думка українського журналіста Сергія Руденка - спеціально для DW.

Анексія Криму з боку Росії була неминучою. Москва довго і наполегливо готувалася до неї. Не було б Євромайдану, цей процес відбувався би, звісно, не в такій загостреній формі. Але те, що Кремль розраховував повернути собі півострів саме при президенті Януковичу - більш, ніж очевидно. Якби він залишився при владі надалі, напевне, Росія вигадала би м'яку форму переходу під контроль Москви, наприклад, через внесення змін в українське законодавство. Але раптова і поспішна втеча четвертого президента України з країни змусила Кремль діяти швидше і нахабніше.

Як Київ здавав Крим Москві

Анексія Криму це - не експромт, який Росія підготувала за тиждень. А тому умовні фрази - "якби…" - тут, схоже, недоречні. Для Москви півострів завжди відігравав стратегічне значення. Там розташована головна військово-морська база Росії на Чорному морі. Після розпаду СРСР Росія доклала максимум зусиль для того, щоб зберегти свої позиції в Криму. Спочатку був доволі дивний поділ ЧФ між Україною та Росією. Потім - великий українсько-російський договорів 1997 року, який передбачав перебування ЧФ Росії до 2017 року можливою пролонгацією. Але Москва не стала чекати години "Ч" і продовжила термін перебування Чорноморського флоту до 2042 року - шляхом підписання так званих "харківських домовленостей".

Сергій Руденко

Сергій Руденко

Росія ніколи не збиралася йти з півострова. За час української незалежності вона будувала будинки своїм морякам в Севастополі (програма Лужкова), роздавала російські паспорти українським громадянам в Криму, медіапростір був наповнений російськими телеканалами, а московський криміналітет контролював Південний берег Криму. Все це були елементи повзучої анексії Криму.

Київська влада завжди намагалась загравати з кримською елітою. У 1992 році півострів отримав статус Республіки Крим, яку очолював президент Юрій Мєшков. Але ця гра ледве не призвела до втрати півострова з боку України. Через два роки Київ був змушений змінити статус автономії та ліквідувати інститут президентства.

При президентові Кучмі урядом Криму керував його тодішній сват - кримчанин Анатолій Франчук. Після цього у більшості випадків всіх інших призначенців центру на півострові сприймали як "варягів". При президентові Януковичу загравання з кримською елітою закінчилось - практично все керівництво автономії походило з Донбасу, а точніше - одного міста - Макіївки. Що вже само по собі стало ляпасом півострову. Як при цьому кримчани мають ставитися до центру? Відповідь, як на мене, очевидна.

Повзуча інтервенція

Усе те, що відбувалося в Криму перед анексією, звісно ж варто розглядати в загальному контексті того, що відбувалося в українсько-російських відносинах. Москва ніколи не приховувала, що Україна, в тому числі, й Крим це - зона її геополітичних інтересів. Кремль завжди інвестував в українську економіку й політику. А, простіше кажучи, робив владу й бізнес в Україні залежними від себе.

Під час президентства Кучми Москва дотувала Україну відносно дешевим газом й нафтою. В 2000 році, коли Київ нарешті зважився зробити крок у бік НАТО та ЄС, розгорівся "касетний скандал". Леоніда Кучму звинуватили в причетності до зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Главі української держави вже ніхто не бажав тиснути руку на Заході. Він був змушений тісно співпрацювати з Росією. В результаті в уряд прийшли проросійські сили на чолі з Віктором Януковичем. При президентові Ющенку ситуація могла змінитися. Але кардинального нічого так і не відбулося у відносинах між двома країнами.

DW.COM

Усе змінилося в 2010 році після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах. Російські військові з'явилися в міністерстві оборони України. А в кабінетах Служби безпеки стали з'являтися офіцери ФСБ. Маріонетковий президент та прем’єр-міністр країни дозволяли Кремлю контролювати в країні багато процесів - як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. В листопаді 2013 року, коли президент Янукович готувався до підписання договору про асоційоване членство України в ЄС, як говорять в кулуарах, на одній із зустрічей Путін дав Віктору Федоровичу чітко зрозуміти, чим цей процес може закінчитися особисто для нього - ганьбою та смертю.

Чи можна повернути півострів?

Анексія Криму стала початком кінця дружніх відносин між Україною і Росією. Окупація півострова, а пізніше війна на Донбасі дали чітке розуміння того, що на південних і східних кордонах української держави стоїть ворог. Він готовий фінансово підтримувати сепаратистів з так званих "ДНР" та "ЛНР". Він готовий надавати їм військову допомогу у вигляді живої сили. Він готовий вбивати українців, називаючи їх фашистами. Він готовий облаштовувати кримський федеральний округ і робити вигляд, що цього не варто соромитися.

Після анексії Криму відносини України та Росії перетнули точку неповернення. Ані гіпотетична відмова Москви від Криму, ані звільнення Донбасу не зможуть повернути довіру між жителями двох країн.

Як би дивно це не звучало, але саме Росія змусила багатьох жителів України відчути себе справжніми українцями. Частина з них до Євромайдану щиро вважала, що великої різниці між ними та росіянами немає. Тепер для багатьох ідентифікація з країною-агресором звучить як образа.

В Україні зростає покоління, для яких Росія це - не частина СРСР і спільної історії, а країна-агресор. А це значить, що гасло "Геть від Москви", який намагалося втілити в життя не одне покоління українців, має всі шанси бути реалізованим.

Дивитись відео 02:10
Now live
02:10 хв

AI: права та свободи людини в Криму - в небезпеці

Аудіо й відео до теми

Реклама