Катерина Бабкіна: (Нена)В′язаний вибір | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 23.09.2019
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Авторська колонка

Катерина Бабкіна: (Нена)В'язаний вибір

"Я дуже сильно полюбила це робити, щойно зник фактор примусу, приниження, безвиході й такої необхідності, ніби я лише для цього й народилася", - Катерина Бабкіна, спеціально для DW.

Катерина Бабкіна

Катерина Бабкіна

В часи мого дитинства ніхто не назвав би це "хобі". Кожна бабця в дитячих книжках була намальована зі спицями і з клубочком вовни, кожна друга мама - з голкою з ниткою та одежиною в руках. Це в тих випадках, коли бабці і мами не були зображені за каструлями чи миттям посуду - загалом, саме там уявляло суспільство тоді мам з бабцями. Навіть в мультиках та фантазійних історіях мами і бабці різних тваринок та найнеймовірніших істот плели та шили, шили та плели.

Але ніхто б не сказав, що шити чи плести - це захоплення, відпочинок, дозвілля. Люди плели і шили просто для того, щоби мати - комірці, серветки та покривала, рукавиці, шкарпетки та цілий й по можливості хоч трохи відмінний від однакового, як у всіх, одяг. Таке тоді було життя.

Вдома грали в преферанс

За радянських часів моя бабця була головною бухгалтеркою Військторгу. Бабця не плела і не шила - вона працювала. Вона та її доньки (моя мама, зокрема) могли дозволити собі найкращу кравчиню і практично будь-які товари. Від загального тренду вдома були журнали та книжки з викрійками і в'язально-вишивальними схемами (найхимерніша з них - Енциклопедія домоводства чи щось на кшталт того, нам на повному серйозі на кілька сторінок було розписано, як вшити дитині на свято в дитячному садочку костюм крокодила з об'ємною головою в натуральний розмір) і швейна машинка "Подільськ". На машинці бабця з старих простирадел та підковдр шила мішечки для зберігання взимку круп, сушених грибів та шипшини - це так, деталь на випадок, якщо ви думаєте, що екоторби придумали оце тепер.

Мама хіба якось піддивилася в журналах стиль вишивки рококо і обшила опуклими квіточками всі мої дитячі шкарпеточки, сорочки, сукенки і носовички. Оце й все - жодних шкарпеток довгими зимовими вечорами, жодних рушників, светрів, шаликів, вишиваних картин. В нас вдома грали в преферанс і вголос читали художні книжки.

Потім світ змінився. Радянський союз розвалився, я пішла до школи. Перед моїм першим класом, коли в людей ще трошки залишалося грошей, до нас ще встигли приїхати родичі з Москви з щедрими подарунками, мені дістався цілий набір ниток, голок, схем вишивок гладдю та хрестиком. Цей дівчачий подарунок навіть близько не стояв з кольоровими металевими машинками, які дісталися двоюрідному братові. Голки ламалися, нитки плуталися, моє дитяче шитво виглядало максимально далеким від того, що було зображено на картинках при схемах. Мама розстроювалася, що я неакуратна і непосидюча, тож скоро ми це діло закинули.

Уже за кілька років до справи взялася сама мама - ми розпускали старі-престарі светри, дідові переважно, і мама плела з них теплі шкарпетки і рукавички, бо купити їх не було за що, ще й справжні, вовняні, а зими були холодні, і я в дешевому китайському взутті та акрілових кофтинах і шапках застуджувалася і хворіла. Це знову не було захопленням - це було необхідністю. В мене не виникало ані найменшого бажання це повторювати, опанувати, присвячувати цьому час. В класі в нас була дівчинка, яка постійно плела - вона реально плела собі одяг. Щоби його носити. Бо іншого не було.

Не в ті голки

В школі в дванадцять років в нас з'явився предмет "Народні ремесла". Хлопчики - щасливі! - працювали з гончарним кругом, опановували верстати, випалювання, столярку, лобзик. Як до них хотілося! Дівчатам сказали купити спиці певного діаметру, набір голок певного діаметру, в'язальний гачок, метр на метр полотна - одного й іншого, і ще триста грам пряжі такої й сякої, і ще по мотку муліне п'яти кольорів.

Десь тоді я, власне, й зненавиділа ремесла - "купити" було тоді в нас вдома про щось неможливе, з розряду фантастики. Тут їжі не було за що купити, хто б купляв в'язальні спиці, канву чи нитки. Я уже з першого уроку передчула, що буде - весь цей набір народної ремеслині мені не куплять, а зберуть по знайомих. Спиці й гачок будуть не такі, як треба, замість полотна буде старе простирадло (його краща частина), нитки для вишивання гладдю будуть такі, як для вишивання хрестиком, нитки для вишивання хрестиком теж будуть не такі. Наперсток взагалі не знайдуть. Вчителька не подумає головою ані секундочки й скаже, що я неуважна, не поважаю її слів, не записала що треба і принесла все не те.

Так і сталося. Вишивати, шити, в'язати я не могла взагалі, не такі нитки не лізли не в ті голки, які потім неправильно втикалися не в те полотно, з в'язальних схем нам повідомили про хрестики (лицьові петлі) та нолики (виворітні), але там чомусь траплялися дужки, знаки питання та цифри, які ніхто не поспішав показувати, як виплітати, а над душею стояла вчителька, завжди готова сказати, що я не лише неуважна, а й неохайна і ледача. Я ненавиділа це все страшною ненавистю. Я навіть не пригадую, як там справлялися інші дівчата, настільки я була зайнята тим, щоби виглядади бодай трошки не такою нездалою, неохайною і рукожопою, і так зле мені це вдавалося. Найкраще в пам'ять з уроків народних ремесел в'їлося прислів'я: "Що робить донька? Шиє та співає. А мати? Поре та плаче".

Дивитись відео 02:19

Письменництво як хобі: ким насправді працювали відомі автори? (13.10.2016)

Ковдра

Потім, ясно, я все це забула. Стала працювати в газеті, змінила школу. Пізніше стала журналісткою й письменницею. Логічний фінал мав би бути такий, що я поклала з наперстком раз і назавжди на всі ремесла, і поховала схеми для в'язання і вишивання під тяжкою залізною платформою швейної машинки "Подільськ".

Але найбільш популярним моїм дописом в соціальних мережах (більше п'яти тисяч реакцій) в 2017 році стала фотографія плетеної на спицях ковдри. Попілясто-рожевої, рель'єфної, фігурної, два на два метри. Я сплела її сама.

Мої друзі, підсміюючись, називають це сезоном гніздування. Уже дорослою, навчаючись в університеті і мотаючись між двома-трьома роботами, я почала носити з собою спецільну торбинку з пряжею і плести. Майже всі, кого я люблю, мають від мене щось типу шалика, шкарпеток, рукавиць чи светра. Я також шию. Не так часто, але дуже круто.

Мене ніщо не примушувало і не примушує до цього, крім задоволення. Така моя медитація, мій спосіб множення в світі красивих речей. Днями я віддала шану літу, що минуло, сплівши з конопляного шпагалу велетенську сумку-корзину. Дуже гарну, дуже зручну. Фокус з ковдрою я планую повторити взимку - попередня трошки повитягувалася і пошарпалася, коли дві зими тому я завела цуценя і воно малим воювало з краями ковдри, та й трендові кольори змінилися.

І ковдру, і всі на світі рукавички зі шкарпетками, і светри, і будь-яку корзину я можу тепер придбати. Але річ у тім, що я дуже сильно полюбила плести й шити, щойно зник фактор примусу, приниження, безвиході й такої необхідності, ніби я лише для цього й народилася. Бо під тиском таких уявлень та емоцій, думаю я, нічого не можна полюбити, і ні з чим взагалі не можна як слід впоратися.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

Реклама