Катерина Бабкіна: Моє уявне минуле | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 12.04.2019
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Авторська колонка

Катерина Бабкіна: Моє уявне минуле

"Осмислене, проговорене минуле здатне загоїти в суспільстві дуже важливі криваві діри та пояснити витоки болісних процесів і паттернів, у яких ми живемо сьогодні", - Катерина Бабкіна, спеціально для DW.

Українська письменниця Катерина Бабкіна

Українська письменниця Катерина Бабкіна

Минуле нічим нам не допоможе, і з огляду на те, як змінився світ, - навряд чи багато чому навчить. Але, на мою думку, осмислене, проговорене минуле здатне загоїти в суспільстві дуже важливі криваві діри та пояснити (хоча в жодному разі не виправдати) витоки болісних процесів і паттернів, у яких ми живемо сьогодні. Так я відповідаю, коли мене запитують, навіщо молода письменниця, котра каже, що обрала собі за тему дослідження сучасних українців, пише натомість про Другу світову, Голокост, Голодомор, різні періоди радянських часів та перебудову і перші роки незалежної України.

Уже близько двадцяти років минуло з часу, як у літературі, кіно, театрі та інших мистецтвах міцно затвердився тренд на пам'ять і минуле у свідченнях простих людських історій. Родинні розвідки, сентиментальні і дуже локальні в сенсі об'єкту дослідження, як-от "Мабуть, Естер" Каті Петровської чи "Мрець у бункері" Мартіна Поллака (Martin Pollack), привертають тепер більше уваги та змушують замислитися якісніше, аніж те, що звемо "історичними романами", - сюжети, дбайливо вписані в реконструкцію епохи. Чому?..

DW.COM

Здавалося би, коли весь світ летить у майбутнє, як тесла в космос, на неймовірній швидкості і має небагато спільного сам із собою на відлеглості вже в покоління назад, єдине, на що нам залишається спиратися, це свідчення. Ані документи, ані підручники, ані джерела фіксації інформації більше не викликають довіри в епоху пост-правди, тільки історії, передані живими людьми живим людям, практично з уст в уста. Маленькі історії, розказані слабкими голосами свідків, що вижили, а можливо, й ні.

Так сталося, що в мене немає сім'ї, історію якої можна дослідити. З найцікавішого - першу частину історії родини знищили, коли польський шляхтич перейшов на бік молодого більшовизму і обладнав для цього діла цілий бронепотяг (бо взяти бронепотяг від класового ворога було не ОК). Далі, коли уже у тридцять сьомому його ж і забрали в Сибір, звідки він ніколи не повернувся, його нащадки приховували та нищили, що могли, щоби не носити на собі тавро "ворогів народу". Що могли, дотерли в кінці п'ятдесятих, коли реабілітували тих, кого забрали у тридцять сьомому, - щоби не можна було спитати, за що, власне, забрали. Так цілий рід перестав існувати в часі назад як такий, а представники його розсіялися свідомо, як могли, щоби не ідентифікувати себе з проблемним предком й цим не прижити собі якихось проблем.

По іншій стороні все ще простіше - діло було на Донбасі, прості люди, робітники, селяни не багато зберігали. Мабуть, від документів та записів про цей рід після подій останніх років уже нічого не залишилося.

Насамкінець частина родини за радянських часів опинилася в Москві - ми не були близькі й раніше, але тепер, з огляду на те, як сформувався їхній світогляд, із ними точно діалогу не вийде, навіть з метою відновити, відбудувати крихти родинної пам'яті. Тим більше, що "велика російська ідея" замінила в них у голові реальну пам'ять. Я знаю про це, бо одна з родичок видала книжку спогадів, і там одна ідея великої Росії, куди не поткнися, замість життєвих, трагічних, але гостросюжетних історій, які я так любила в дитинстві.

У мене, власне, й залишилися лише оті історії, бо я уважна і маю хорошу пам'ять. На біду, всі старші в родині були добрими оповідачами. Якщо ви не знали - хороші оповідачі багато фантазують, увиразнюють, де треба - спрощують, викидають зайве, де слід - уяскравлюють. Формують збірні образи, вдаються до цензури (наприклад, коли слухачці сім, любовні історії та їхні перепетії цензуруються дуже сильно - вже за двадцять, коли дійових осіб давно не було серед живих, я почала пригадувати і систематизувати ці речі і раптом зрозуміла, про що насправді йшлося у розповідях), видають чужі історії за свої, а свої за чужі. Викохують і культивують допоміжних персонажів - і так у них в голові і в їхніх розповідях замешкують як постійні герої цілі сім'ї, крім власної, а також сусіди, друзі, вороги... Розібратися потім, що дійсність, а що додумали, щоби ситуативно розважити себе і слухачів, неможливо.

Так я знаю про минуле. Так я виростала з оповідями про речі, які колись здавалися цілком нормальними, а тепер жахають - побиття, зґвалтування, присилування, сімейна диктатура, нетерпимість до інших, безжальність до себе, недооцінення любові, щастя, часу, сили, людей та життя. У такому світі жили всі, з кого врешті склався мій геном, упродовж століть.

Моє покоління - одне з перших поколінь у наших широтах, де не думають більше, що "б'є - значить любить", що жінка має бути за чоловіком, що інакшість - це вирок, що гомосексуали мають бути засуджені і взагалі це хвороба, що найкращий спосіб виховання - це терпіння і змушування, і ще тисячі подібних речей. Тобто я хотіла би думати, що все покоління таке - але насправді знаю, що, на жаль, ні, але нас принаймні стільки, що ми уже маємо голос і його чують. Знаю також, що в наступних поколіннях голос цей міцнішає.

Тому я говорю про минуле - голосами людей з історій, які звучали і звучать навколо мене від рідних, близьких і часом навіть чужих людей. Щоби те, як було колись, дедалі більше жахало, щоби менше і менше виникало можливостей туди повернутися.

Моє минуле уявне, але чесне. Я стараюся заздалегідь пробачити всіх тих, хто чинив страшні тепер мені речі, бо їх ламало щось більше за них - система, країна, війна, цілий світ навколо, який казав їм, якими бути, щоб вижити. Як би там не було, люди в минулому були кончені, бо страждали. І вони заслуговують на історії про них, адже через те, що вони страждали, але вижили і трансформувалися, світ тепер ламає мене значно менше. І хочеться вірити, що я, моє покоління і подальші покоління здужаємо не стати конченими і зробити цей світ приємнішим місцем.

 "Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.

DW.COM

Аудіо й відео до теми