″Диснейленд Холодної війни″: Мартін Рьомерс про свої фотороботи | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 07.03.2016
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

"Диснейленд Холодної війни": Мартін Рьомерс про свої фотороботи

Атомні бункери, полігони, старі казарми. Фотограф Мартін Рьомерс побував по обидва боки колишньої "залізної завіси". Розмова про "нову Холодну війну" та силу фотографії.

Deutsche Welle: Вашу фотосерію "Релікти Холодної війни" зараз демонструють у Берліні. Знімки Ви зродили між 1998 та 2009 роками. Про що Ви думаєте, коли розглядаєте ці світлини сьогодні?

Мартін Рьомерс: Фото нагадують нам про часи Холодної війни. Водночас ми можемо собі уявити, як можуть розвинутися справи з огляду на сьогоднішній політичний клімат. Отже, вони є також застереженням. Тому важливо показати їх саме зараз.

На Мюнхенській конференції з питань безпеки російський прем'єр-міністр Дмитро Медведєв говорив про "часи нової Холодної війни" між Європейським Союзом та Росією. Ваші світлини виглядають актуальними як ніколи.

Вони, безперечно, не втратили актуальності, оскілки вони демонструють, яким усе може бути знову. Нинішня політична ситуація тривожить і, можливо, має ознаки "холодної війни". Але порівнювати її з Холодною війною, яка мала місце 30 років тому, є перебільшенням. Ми ще сильно віддалені від безпосередньої загрози виникнення справжньої війни, як це було в 1980-х роках.

Чим доба Холодної війни особливо привернула Вашу увагу?

Я виріс в часи Холодної війни. Вона була всюди присутня: на сторінках газет, на екранах телевізорів. У ті часи в Нідерландах у школах проводились дискусії, а на вулицях - демонстрації. Сприймати росіян як небезпеку було частиною нашого щоденного життя. Хоча тоді я був ще дуже молодим, я себе запитував, хто насправді є ці люди. Мене завжди цікавило, що відбувається по інший бік "Залізної завіси".

Мартін Рьомерс

Мартін Рьомерс

По обидва боки "Залізної завіси"

Пізніше, коли я вже був фотографом, я присвятив чимало проектів наслідкам війн та конфліктів. Спочатку мені йшлося про людей, які пережили війну. Згодом я почав цікавитись наслідками для ландшафтів та архітектури. Так розпочався цей проект: росіяни полишили Німеччину, і мене цікавило, що вони після себе залишили. Оскільки я знав, що багато радянських військ було зосереджено навколо Берліна в Бранденбурзі, то там я й розпочав своє дослідження. Я відвідував військові та авіабази, атомні бункери, військові цвинтарі. Бранденбург був для мене своєрідним Диснейлендом Холодної війни.

На той момент уже минуло багато часу після завершення Холодної війни

Якраз це й було те, що мене цікавило. Достатньо почекати кілька років, і тоді об'єкти набувають зовсім іншого образу. Розпочинається процес руйнації. У будівлях починає господарювати природа. Це символи завершення цілої ери.

Свої фотографії Ви робили в десяти європейських країнах. Крім Німеччини, Ви побували також у Росії, Польщі, Латвії та на вашій батьківщині - в Нідерландах. Чи ви знайшли якісь особливості притаманні окремим реліктам у тій чи іншій країні?

Усе було з точністю до навпаки. Я помітив, що всі військові бази по обидва боки Залізної завіси мають значно більше спільного, ніж того, чим вони різнились. Під страхом нападу з боку іншої сторони зводились справді ідентичні оборонні структури.

Вам знадобилось десять років, аби завершити серію. Досить довгий період часу.

Найважче було взагалі розшукати такі об'єкти. Певна річ, є багато прикладів будівель епохи Холодної війни, як-то Берлінська стіна. Але більшість об’єктів, які я фотографував, раніше були засекреченими. Тож мені доводилося розмовляти з особами, які під час Холодної війни обіймали важливі посади. Це були й генерали у відставці, але також і активісти руху за мир. Від німецьких Зелених я отримав карту, на якій вони позначили всі місця, де зберігалися ядерні арсенали чи дислокувалися зброя з ядерними зарядами, як у Східній так і в Західній Німеччині. Щоразу, коли я назбирував необхідну інформацію, я відправлявся у кількатижневу поїздку. До речі, потрапити на такі об'єкти було не завжди легко.

Це автентичний шматок Берлінської стіни? Таке важко знайти…

Особливо багато часу мені знадобилось, аби знайти шматок автентичної стіни, яка розділяла Східну й Західну Німеччину. У Берліні стіну аж занадто часто обмальовували та прикрашали. Так само й в інших місцях у Німеччині вона часто розглядається як музейний експонат - окремі відрізкі реконструюють, чіпляють новий колючий дріт та регулярно фарбують. Завжди, коли я таке бачу, я розвертаюсь і їду геть. Врешті, мені вдалося знайти автентичний шматок стіни в одному віддаленому районі країни між Баварією та Тюрінгією.

Чи маєте Ви улюблене фото чи улюблене місце з Ваших "Реліктів Холодної війни"?

Мені подобається знімок старого танку, який я сфотографував в Альтенґрабові у Саксонії. В ньому можна розгледіти обличчя людини. Але передовсім на цьому місці можна побачити різноманітні етапи німецької історії: цей полігон для стрільби спорудили ще за кайзерівських часів. Після кайзера прийшли нацисти та тренувалися на тому самому місці. Потім тут були росіяни. Після виведення своїх військ вони залишили старий радянський танк, який так само був мішенню під час навчань. На задньому тлі проглядається червона мішень. Тут сьогодні тренуються солдати Бундесверу.

Колишній радянський полігон у Алтенґрабові, фотограф Мартін Рьомерс

Колишній радянський полігон у Алтенґрабові, фотограф Мартін Рьомерс

Є чимало меморіалів, що нагадують про Другу світову війну. Але що, власне нагадує офіційно про Холодну війну?

Після завершення справжньої війни постійно розвивається культура спогадів. Ветерани та жертви війни регулярно вшановують пам'ять загиблих, споруджуються меморіали. Але з Холодною війною справа, звісно, зовсім інша, адже до справжньої війни ніколи не дійшло, принаймні цього не було в Європі. Сфотографувавши ці ландшафти, я створив візуальні меморіали цієї війни. Знімки можна навіть вважати гарними. Але якщо подумати про, власне, кінцеву мету цих усіх предметів, то побачимо патріотизм, параною та агресію. Це задумана рівновага.

Ви двічі здобували премію World Press Photo Award - спочатку отримали друге місце за портрети серії Never ending War 2006 року, а потім перше місце за Metropolis у 2011 році. Чи може фотографія змінити людей та політику?

Важко сказати. Звісно, є небагато знімків, котрі справді щось змінили, як, скажімо, "Жах війни", на якому видно в'єтнамську дівчинку, котра зазнала опіків від напалмових бомб (фотограф Нік Ут отримав за неї премію World Press Photo Award 1972 року, а роком пізніше здобув Пулітцерівську премію. - Ред.). Я все ж таки вважаю, що громадську думку можна змінити тим, що не лише фотографуєш, але й про що пишеш, чи що знімаєш на відео. Але я не активіст руху за мир. Я - митець. Мої фотографії відображають реальність. Я показую, як конфлікти впливають на суспільство.

DW.COM

Реклама