Володимир Рафєєнко: Погода у Парижі | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 31.03.2018
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Володимир Рафєєнко: Погода у Парижі

"Величезний російський стенд був зроблений чи то у вигляді Кремля, чи у вигляді в'язниці - цього у них ніколи не розбереш достеменно", - Володимир Рафєєнко, спеціально для DW.

Володимир Рафєєнко

Володимир Рафєєнко

На літературному салоні Salon du Livre у Парижі головним для мене було відчуття ніжного, крихкого та світлого свята, що подарували мені всі ті люди, які приходили до нас на український стенд. Українська і французька мови, книжки, витинанки, майстер-класи для дітей, презентації та публічні дискусії, багато світлих людей, чистих і ясних очей. Щемке відчуття справжнього. Зрештою, воно і є ознакою того, що ти живий, що ти живеш, воно і є тим чинником, за яким ти вивіряєш свою причетність до того особливого типу життя, котре здатне народжувати нові сенси і підтримувати їхнє існування.

Однак свято почалося якось не відразу. Свято - це нагорода і подарунок долі за певну мужність, це щастя співпасти у просторі і часі з чимось таким прекрасним, як ті люди, котрі заглядали на наш стенд. Але розкажу вам до чого тут мужність. Треба визнати - їхав я до Парижа з важким серцем. Навчений життям, я чим далі, тим менше вірю, що заслуговую саме на свято, а тому завжди боюся, що Бог дасть не свято, а саме те, на що я заслуговую.

Крім того, річ ще й у тому, що не люблю я їздити. І ніколи не любив. Домашня я людина. Мене виводить з рівноваги неможливість кожного дня писати, читати, працювати стільки, скільки звик. Крім того, маю десь у грудях холодний - мабуть, ще неандертальський - страх перед пересуваннями у просторі навмання. Ви скажете, Париж - це не навмання, Париж - це реальна мета, прекрасне французьке місто, тим більше, що мова йде про участь у книжковому салоні. А я вам скажу, що все одно навмання. Бо літак - він, мабуть, знає, куди летить, але ти - маленька та дурнувата крихітка тепла, цього ніколи напевно знати не можеш.

Ніч на Монмартрі

Ніч на Монмартрі

Не вірю я, до речі, і рекламним проспектам, завжди підозрюю їх в брехні. Бо життя суворе, і на Монмартрі не може бути ніяких акордеоністів. Це зрозуміло. Тож куди б доля не намагалася мене занести, навіть якщо і до Парижа, до якого наприкінці п'ятого десятка років мабуть треба з'їздити хоча б для того, щоб зрозуміти, де саме ми не помремо, я не дуже радію. Радію, але до саме тої пори, поки можна думати про наступну подорож відсторонено.

Тож коли вона наблизилася, мав дуже сумні передчуття і дивився на щезаючі обриси аеропорту "Жуляни" з такою тугою, що мав би прямо в літаку написати "Прощання з Батківщиною" від Міхаіла Огінського, але в його українському варіанті. Якщо б, звичайно, мав  відповідні здібності. 

Як я і думав, березневий Париж виявився холодним. Так-так, подумав я. Так-так. То дощило, то сніжило. Небо було сірим. Я побачив те небо, і мені моментально захотілося додому, на Київщину. Але знаєте, моїм Вергілієм по Парижу став Александр Старинський, француз за народженням. Прямо в аеропорту Шарля де Голля ми домовилися спілкуватися з ним винятково українською, бо обидва мову тільки вивчаємо і нам потрібна практика. І вже за кілька годин я зрозумів, що під цим дощем і цим снігом мені насправді і тепло, і затишно. Тож, скажу я вам, Париж, врешті-решт, нормальне україномовне місто. Лувр, Орсе, Оранжері, Монмартр, Латинський квартал і Нотр-Дам де Парі, як виявилось, існують не тільки в уяві французьких письменників та операторів турагенств, що стало приємною і майже непередбачуваною несподіванкою.

Не можу не згадати, як тихесенько сидів у низенькому фотелі на нашому стенді і дивився на те, як маленькі французькі українці вчаться робити витинанки і розмальовувати скрині. І було мені так щасливо, як давно вже не було. Почувався цілком вдома. Тим більше, що метрів так за п'ятдесят від нашого маленького стенда починався величезний російський стенд, зроблений чи то у вигляді Кремля, чи у вигляді в'язниці. Цього у них ніколи не розбереш достеменно. Все було, як вдома, тим більше, що українці Парижа буквально напередодні провели там декілька акцій, чим потішили мою душу.

Ввечері наступного дня в Українському домі на презентації проекту "Голос війни. Історії ветеранів" виступали ветерани цієї війни, у тому числі Ірина Цвіла та Біжан Шаропов. Перед війною Ірина працювала викладачем російської мови та літератури і професійно займалася вирощуванням трояндових садів у Києві, а зараз вона боєць ЗСУ з сумними глибокими очима, від котрого я не почув жодного слова російською. І я не скажу, що це мене дуже тішить, бо занадто добре розумію її. А загалом, якби я просто описав все те, що почув і відчув за ці сім днів, притомні читачі сказали б мені: не фантазуй, Рафєєнко, Бога раді.

Надлишок спілкування повертався швидкими сновидіннями, що приносили у душу солодкий жаль та невгамовну тривогу, надмір полотен імпресіоністів, твори котрих я навіть не мріяв колись побачити наживо, не здатен був вгамувати спрагу, пов'язану з ними. Чим більше бачиш "Зоряну ніч над Роною" Вінсента ван Гога, тим менше ти готовий от так просто взяти і піти від неї назавжди. Чайки кричали на Place de la Concorde, і щоранку Париж зустрічав мене холодний, дощовий, сніговий. І саме тому дуже і дуже рідний. Таке живе місто, як велика дитина.

Сонце засяяло тільки в останній день перебування у Франції, що змусило моментально відчути - все завершилось, треба їхати. Акордеоніст на Монмартрі грав мелодії, котрі, здається, я завжди знав. А тому прощатися було легко. Як перегортати сторінку рекламного проспекту, у котрому, як ми добре знаємо, не може бути жодного слова правди.

DW.COM