Висоцький на кіноекрані: нове життя невідомого для німців кумира | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 09.12.2011
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Висоцький на кіноекрані: нове життя невідомого для німців кумира

У грудні в Німеччині відбулась прем’єра фільму «Висоцький. Дякую, що живий». У німецького глядача, окрім труднощів з перекладом, фільм викликав ефект дежавю, коли на екрані пустили сльозу підступні гебісти.

Кадр з фільму «Висоцький. Дякую, що живий»

У фільмі розіграна гостросюжетна драма за мотивами реальних подій, що охоплює п’ять днів з життя легендарного барда, актора театру та кіно, трибуна та поета Володимира Висоцького. Події відбуваються влітку 1979 року під час концертного турне в Узбекистані, за рік до його передчасної смерті. КДБ готує змову, аби одним махом покінчити з кар’єрою народного улюбленця. Той балансує на межі життя та смерті. Доля, втім, розпорядилась з незламним вільнодумцем та його підступними переслідувачами по-своєму…

Сценарій до фільму написав син співака Нікіта Висоцький. Режисер фільму – Петро Буслов. Серед продюсерів – колишній високопоставлений культпрацівник НДР, а нині один з найбільш впливових кінобізнесменів Росії Міхаель Шліхт. Ім’я виконавця головної ролі не називається. Список задіяних акторів наводиться повністю, однак хто з них – Смоляков чи Безруков? – приховується за складним гримом екранного Висоцького, залишено в таємниці. У Німеччині фільм йде в кінопрокаті, але навіть не у всіх великих містах, і вже отримав неоднозначні відгуки.

Експеримент вдався

Кадр з фільму «Висоцький. Дякую, що живий»

Кадр з фільму «Висоцький. Дякую, що живий»

В онлайновому виданні щотижневика Der Spiegel Маттіас Шепп пише: «Фільм коштував дев’ять мільйонів доларів. На що були витрачені ці гроші, відразу видно: мільйон продюсери витратили на складний грим. При цьому використовувалась посмертна маска Висоцького, більше 500 фотографій були занесені в комп’ютерну програму, відзнятий матеріал обробляли за допомогою трьохвимірних комп’ютерних технологій, так званої СGI (Computer-Generated Imagery). Уперше в кіно було реконструйовано всім добре відоме обличчя. Експеримент можна вважати успішним».

«Труднощі перекладу»

Кінокритик Вольфрам Ханнеманн був розчарований. Насамперед його збентежила відсутність перекладу назв і текстів пісень Висоцького. «Навіть критичні пісні залишились без перекладу. Думай, що хочеш, коли звучить російська мова», - з обуренням констатує кінокритик в своєму блозі. Ханнеманн підкреслює, що «це дуже заважало розумінню фільму».

Однак навіть без урахування «труднощів перекладу» стрічка, на думку, Вольфрама Ханнеманна, не виправдовує очікувань. «Замість того, аби бути звичайним біопіком, фільм, знятий у манері трилеру з трешовими інтерлюдіями, застрягає в декількох днях з життя знаменитого барда», - резюмує кіноблоґер й рекомендує німецьким кіноглядачам неодмінно ознайомитись з біографією і творчістю Володимира Висоцького до того, як іти в кіно, тому що «фільм Петра Буслова не дає глядачу на це жодного шансу».

Гостросюжетне жертвоприношення

«Володимир Висоцький для Росії – це все одно, що для решти світу Серж Генсбур», - вводить своїх читачів в тему німецьке кінематографічне видання «Schnitt» (Монтаж). Автор рецензії, Катерина Васильєва з жалем констатує, що «в біопіку Петра Буслова немає психологічного портрета Висоцького. Фільм жорстко і послідовно переслідує свої розважальні наміри, причому одержимість зовнішніми деталями жанрового кінематографу тут доведена майже до піку можливого».

Кадр з фільму «Висоцький. Дякую, що живий»

Щоправда, журнал знаходить і схвальні слова для авторів фільму: «Великою перевагою варто вважати те, що напруження, котре народжується з фабули, отримує сильний емоційний заряд через фігуру головного персонажа, котрий поданий виключно як позитивний образ. Розбитий наркотиками, Висоцький зберігає власну гідність. Чим гірше він себе почуває фізично, тим більше його концертне турне нагадує мученицький шлях святого, котрим рухає віра у власне покликання. Фільм стилізує життя Висоцького як самопожертвування, котре повертає людяність гнітючій радянській реальності. Навіть спецагент не залишається байдужим й переживає душевну переоцінку цінностей (за випробуваним рецептом, що вже прекрасно зарекомендував себе у фільмі «Das Leben der Anderen» («Життя інших»)».

Лицар без страху та докору

Кадр з фільму «Висоцький. Дякую, що живий»

Паралель з німецьким художнім фільмом, оскарівським лауреатом, «Життя інших», в якому сльозу співчуття з інакомислячими пускає офіцер НДР-івських спецслужб, відмічає й оглядач кінопорталу kino-zeit.de Б’янка Пірингер. В цілому вона дає стрічці Петра Буслова стримано-миролюбну оцінку: «В ньому багато лірики та дифірамбів, і все ж він дуже влучний. Тому що так само як і для його сина, для більшості Висоцький був вільнодумцем, що зневажав смерть і котрого було неможливо змусити мовчати».

За замовленням нового часу

Але що саме створювало ауру Висоцького? Відповіді на це питання марно намагається знайти у фільмі Буслова кінооглядач видання filmdienst Ральф Шенк: «За кадром залишились мрії та марення про соціалізм з людським обличчям, амбівалентні стосунки між владою та мистецтвом. Замість цього фільм робить ставку на грубу гру в кота-мишки з показовими ефектами, в якій всемогучі гебісти плетуть підступну змову, однак зазнають поразки, зломлені потужною духовною й фізичною силою співака. Все це банально й поверхово, недиференційовано й навіть без намагання відтворити мінливу атмосферу шістдесятих і сімдесятих років. Пісні Висоцького у стрічці цитуються скупими рядками, а в німецькій версії вони навіть не отримали перекладу в субтитрах. Така недбалість, утім, не дивує, оскільки фільм і не прагне передати надірваний шарм, поезію й біль поета, а використовує його виключно як центральний елемент гостросюжетної драми».

Кадр з фільму «Висоцький. Дякую, що живий»

Зомбі з ботоксом

Кінолюбитель з ніком «antaris» пише на сайті moviepilot.de: «Фільм псує поганий сценарій. В принципі не дуже добре, коли син – єдиний автор. І це тут зайвий раз підтверджується: образ Висоцького незрозумілий, недостовірний. Персонаж не розкривається зсередини. Відмінний грим робить його не лише пласкою фігурою, але навіть і смішною. Міміка рухлива, як у накачаних ботоксом гламурних леді. Неприродній колір обличчя неприємно контрастує з кольором зубів, викликаючи мимовільні асоціації із зомбі. І ще одна велика проблема полягає у тому, що фільм ніби не може вирішити, чим він прагне бути: мелодрамою (абсолютно невдалою, в такому випадку), біопіком, комедією, політрилером? Всього потроху, і все дуже дорого зроблено. По суті, фільм відображає смак нових багатіїв: дорого, однак без стилю. Шкода. Висоцький, мені так видається, не раз перевернувся у труні…»

З приводу «керованої демократії»

Кадр з фільму «Висоцький. Дякую, що живий»

Непереконливою з естетичної точки зору, однак пізнавальною з точки зору соціальної, вважає картину «Висоцький. Дякую, що живий» кінооглядач Олівер Хайльваген. На сайті kunstundfilm.de він пише: «Фільм «Висоцький. Дякую, що живий» − це яскрава картина вдачі радянської Росії, однак не брежнєвських часів, а епохи Путіна-Медвєдєва. Колишні довговолосі студенти, що співали під гітару Висоцького, змінили зачіски й зайняли ключові позиції в суспільстві. Всі переймаються швидкими доходами, як і тоді, на концертних турне Висоцького. КДБ-ФСБ тримає під контролем країну й дає гроші на широкоформатний пам’ятник потьмянілому народному герою своєї молодості: про «дорогих мертвих» - «нічого, окрім хорошого».

За результатами першого прокатного тижня в Німеччині, фільм Петра Буслова «Висоцький. Дякую, що живий» в десятку найпопулярніших фільмів не потрапив. Утім, нічого дивного в цьому немає. Володимира Висоцького, як зазначають німецькі кінокритики, в Німеччині до ладу не знають. Шкода лише, що клюнувши на порівняння легендарного радянського барда з Сержем Генсбуром, Бобом Діланом та Вольфом Бірманом, німецький глядач, провівши дві години у кінозалі, так і не зрозуміє, за що ж так любили й досі люблять ці «загадкові росіяни» Володимира Висоцького…

Автор: Елла Володіна / Євгенія Куца
Редактор: Тетяна Бондаренко

DW.COM

Реклама