Андрій Любка до 100-річчя Пауля Целана: Біженець, який утікав від себе | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 27.11.2020
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages
Реклама

Культура й стиль життя

Андрій Любка до 100-річчя Пауля Целана: Біженець, який утікав від себе

"В Україні теж іде війна, і цілком могло статися, що я теж утратив би все і вирушив світ за очі". DW та Meridian Czernowitz презентують серію есеїв до 100-річчя Пауля Целана.

Андрій Любка

Андрій Любка

До 100-річчя Пауля Целана DW у співпраці з Meridian Czernowitz публікує низку есеїв провідних українських та німецьких майстрів слова, присвячених видатному німецькомовному поетові ХХ століття, який народився і виріс у Чернівцях. 

Читайте також: До 100-річчя Пауля Целана: есеї

...Отримавши атестат чернівецької гімназії, Пауль Целан 1938 року їде на навчання у Францію. Однак вже влітку 1939-го він змушений залишити охоплену передвоєнною лихоманкою Західну Європу і повернутися додому. Там він стає свідком окупації Буковини Радянським Союзом, а вже за рік - у 1941-му - у Чернівці входять румунські війська і нацистські айнзацгрупи. З першого дня починається переслідування і геноцид євреїв. Целану "щастить" - він потрапляє у трудовий табір. У 1944-му після фільтраційного радянського табору він повертається до Чернівців, але вже наступного року їде до Бухареста. Через два роки Целан рушає далі на Захід - таємно переходить кордон і через Угорщину дістається Відня. У 1948 році Целан опиняється в Парижі...

Андрій Любка: Целан - біженець, який утікав від себе (уривок)

Можливо, дивно розпочинати історію про Пауля Целана із Сербії та Північної Македонії, але я розпочну саме так, бо саме там мені спали на гадку перші власні, а не вичитані з книжок думки про цього поета.

Отож, липень 2015 року, я подорожую Балканським півостровом, відвідую вісім країн і безліч міст та провінцій. Це ідеальна мандрівка, бо в мене немає визначеного маршруту, я подорожую сам, але маю авто, трохи грошей і бажання нашукати собі пригод і вражень.

Пауль Целан

Пауль Целан

Одного дня я опинився на площі Зелений базар у центрі Белграда. Уявіть собі моє здивування, коли я з малої бічної вулички вийшов на величезну залиту сонцем площу і побачив, що на ній аж роїться від людей. Офіціант бару, де я замовив холодне пиво, на моє спантеличене питання просто махнув рукою і сказав, що ці люди із Сирії.

Ще через два тижні в Македонії на дорозі між Скоп'є і Велесом я знову побачив їх. Тлуми людей, безкінечну валку, якийсь магічний караван, що сунув обабіч траси. Людей справді було безліч: я їхав і їхав десятки кілометрів, трохи скинувши швидкість і розглядаючи цей потік, а їх не ставало менше.

Люди, що йшли, мали втомлений вигляд, були запилюженими, але не надто відрізнялися від місцевих: на півдні Балкан смаглявістю шкіри нікого не здивуєш, а одяг на них був звичайний, як і в будь-якому іншому куточку Європи. Йшли чоловіки й жінки, діти й старі, вони мали на собі невеличкі наплічники, можна було виснувати, що це якісь прочани прямують на відзначення релігійного свята у котромусь із давніх монастирів. Хто їх там, тих македонців, знає?

За кілька кілометрів я вирішив заїхати на заправку. На в'їзді стояв охоронець і показував людям із пішої прощі, що їм входити на цю територію не можна - ні в магазин, ні в туалет. У працівника заправки я поцікавився метою ходи цих людей, але він тільки роздратовано процідив крізь зуби, що це fuckin' refugees, яким треба вертатися в Сирію, а не забруднювати собою Європу.

Ніколи до того й ніколи після я не бачив страшнішої картини. Чому вона була страшною? Бо ті люди були звичайні, нормальні, вони були схожі на мене, моїх однолітків, мою сім'ю і знайомих. У них я бачив себе, бачив просту річ: в Україні теж іде війна, і цілком могло статися, що я теж утратив би все і вирушив світ за очі. І мене могли б не пускати на заправку, щоб сходити в туалет чи купити (не випросити!) води. Зрештою, в Україні на той момент уже було мільйон внутрішніх біженців, яких ми чомусь делікатно називали "переміщеними особами".

Уже тоді ЗМІ вороже сичали про те, що серед цих біженців, які сунуть у "нашу" затишну Європу, повно майбутніх терористів, крадіїв, ґвалтівників. А я подумав: мабуть, серед них є і якийсь поет чи прозаїк, який у майбутньому напише геніальну книжку про цю трагедію і цей страсний шлях через Балкани - і в підсумку здобуде Нобелівську премію з літератури. Тоді всі будуть йому аплодувати й робити з ним фото, а нині ніхто не хоче впустити його в туалет.

І в ту мить десь посеред македонського поля мені згадалася людина, яка теж була упослідженим біженцем, а тепер її вважають найвидатнішим поетом століття, на її честь називають міжнародні фестивалі й видавництва, ставлять пам'ятники і вручають премії. Адже з усіх іпостасей Целана найвизначальнішою мені здається саме ця: біженець. Уже потім - поет, єврей, філософ, буковинець, перекладач, людина ХХ століття.

Втікати Паулю Целану доводилося все життя. Юнаком, ще майже дитиною, він утікає до Франції, бо євреєві здобути університетську освіту в Чернівцях, Бухаресті чи Відні вже неможливо. Втім, від долі не втечеш, тому війна застає його таки в рідних Чернівцях, куди він так необачно повернувся на канікули.

Після закінчення війни він утікає із Чернівців. Опинившись у Бухаресті, поет поринає нарешті в літературне життя, перекладає, друкується, живе в інтелектуальному товаристві. Таким міг би бути початок світлої життєвої смуги. Але внаслідок повзучого перевороту Румунія стає комуністичною - і Целанові залишається тільки покинути ледь насиджене місце. Цього разу - увага! - він нелегально переходить кордон, перетворюючись уже на щонайсправжнісінького біженця.

У Відні йому душно. Целан - німецькомовний, та ще й єврей, що пережив Голокост, тож він без проблем отримує всі папери, громадянство й шанс нарешті осісти. А однак у голові крутиться фраза з вірша, написаного ще в Чернівцях: "Смерть це з Німеччини майстер". Ті, що нині втікають із Сирії, і мільйон українських біженців, які покинули свої домівки на Донбасі, могли б сказати: "Смерть це з Росії майстер". Так чи інакше, безсила перед лицем історії і геополітики людина доходить страшного висновку: смерть - це байдуже звідки майстер; смерть - це майстер, який завжди знайде спосіб знищити беззахисну істоту. Тому треба втікати.

З Відня він утікає в Париж. Парадоксально: Целан утікає від німецької мови, але саме її - як багаж - бере з собою. Німецька мова є його валізою, спадком і статком. Та водночас кожен поет - особливо добрий поет - таки є біженцем із рідної мови. Бо пишучи, він мимоволі покидає її традиційні кордони й синтаксичні пункти пропуску, продирається крізь колючий дріт синонімічних рядів, щоб вийти в нейтральну зону метафори. Поет покидає рідну мову, щоб створити власну.

Целан намагається збудувати новий дім у Парижі - із сім'єю, дітьми, знайомими, роботою, але втеча в Париж - попри позірний успіх - також стала поразкою.

Востаннє Пауль Целан стає біженцем - із життя. Спосіб його втечі символічний: поет стрибає в річку. А що таке річка? Плин, рух, течія. Втеча - від слова втікати, текти.

Тому нині, коли я бачу біженців на вулицях європейських міст, мені важко не приміряти на них долю Целана. Скільки з них і якою ціною досягне визнання? Хто напише геніальні вірші, а хто, так і не знайшовши для себе дому, втече із життя?

Дивитись відео 03:19

Втеча від двох воєн: історія українсько-сирійської родини

Реклама