Андрій Бондар: Чи варто рубати чужі ікони, або Що сказав В′ятрович | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 29.01.2018
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Андрій Бондар: Чи варто рубати чужі ікони, або Що сказав В'ятрович

"Резонанс змушує сильно замислитися. А він показав, що люди не просто не готові змінюватися. Вони навіть і думати про це не бажають", - Андрій Бондар спеціально для DW.

Андрій Бондар

Андрій Бондар

В українському сеґменті Facebook на сьогоднішній день не існує жодної теми, яка потенційно не могла б розсварити людей між собою. Це перевірено практикою щоденної участі й спостереження за цифровою життєдіяльністю співгромадян.

Нас розділяє, по суті, все: інтерпретації минулого й образи майбутнього, ставлення до нинішньої влади та боротьба з корупцією, особа президента і мовне питання, закон про реінтеграцію та право артистів балотуватися на найвищий державний пост. Ба більше, роз'єднати здатна абсолютна дрібничка. Наприклад, питання, коли солити деруни - до приготування, під час смаження чи вже після.

Таку хронічну неодностайність українців, з одного боку, можна списати на одвічну нездатність домовитися між собою, з другого боку - оцінювати як практичне підтвердження афоризму французького письменника Ернеста Ренана про націю як щоденний плебісцит, з третього боку - кваліфікувати як стан постреволюційного розчарування в усіх і всьому, де кожен сам за себе й зі своєю дулею в кишені, а тому знаходить психологічний порятунок у принциповій незгоді з усім сказаним чи зробленим.

Також принципово не існує чогось такого, як безсилля перед матеріалом. Адже практично всі заявлені у Facеbook-середовищі теми давно перетворилися на сферу загальної компетенції. Зрештою, хто, як не я краще знає, коли солити деруни?

Дивитись відео 01:33
Now live
01:33 хв

Фразу, необачно (чи, можливо, цілком свідомо) кинуту днями очільником Українського інституту національної пам'яті Володимиром В'ятровичем, спіткала доля кожного контроверсійного висловлювання, яке тільки ледачий не встиг реінтерпретувати, перекрутити, додумати, переінакшити, змайструвавши з нього свій категоричний висновок. Усе, зрештою, звелося, схематично висловлюючись, до вже усталеного протистояння двох партій - "ворогів держави" та "ворогів свободи".

I переповідати суть взаємного незадоволення немає ні часу, ні сенсу. Всі встигли висловитись і захистити свою позицію, що, на жаль, максимально вульгаризуючи, втілилось або в бажанні скинути Висоцького з Цоєм із "корабля сучасності", або у священному праві вільного громадянина їх любити і слухати, хоч ніхто нікому такого не забороняв і, зрештою, заборонити не здатен.

Утім за межами піднятого В'ятровичем тролінгу та хайпу, в яких наш богоспасенний користувач обрав своє "pro" чи "сontra", звично затаврувавши ганьбою протилежний табір, залишилася проблема, що вже не перший десяток років тривожить уми інтелектуалів: як інтерпретувати спадщину імперської культури в нових історичних умовах і чи існує шлях деколонізації, який влаштує абсолютно всіх громадян?

Українське суспільство впродовж останніх чотирьох років перебуває в початковій фазі деколонізації. В ролі каталізатора процесу виступив спочатку Майдан, а потім окупація Криму та війна на сході. Проваджена державою декомунізація поклала початок процесам, спрямованим на зміну культурних і геополітичних віх та орієнтацій. І навіть за всієї критики "перегинів" декомунізація у принципі не викликає надто бурхливих емоцій. Ніхто не кидається на амбразури і не влаштовує голодувань, протестуючи проти зазіхання на вчорашні "святощі".

Комуністичне минуле, як багатьом зрозуміло, є інтеґральною частиною ширшої картини - історії існування України в межах Російської імперії. Мало хто згадує сьогодні про розтрощений революційними масами "шедевр скульптури" біля Бесарабського ринку у Києві, нові назви декомунізованих вулиць і проспектів поволі входять у вжиток, Комсомольськ усе одно став Горішніми Плавнями, а Дніпропетровськ - Дніпром.

Якщо геополітичний вибір диктує нам саме життя й ми сяк-так і з багатьма "але", однак погоджуємося, що альтернативи умовному "західному векторові", тобто модернізації та ліберальній демократії, свободам і правам людини немає, то з вибором культурної орієнтації в нас усе вельми складно.

Річ у тім, що для певної частини українського суспільства, втомленого історичними перипетіями та гібридною війною, в культурі простіше залишити "все, як було": не змінювати мовне законодавство, залишити на екранах російські телесеріали й фільми, не забороняти ввезення з Росії книжкової продукції, а тим паче "не дратувати" населення Сходу та Півдня України українізаційними заходами.

Для багатьох людей збереження і консервація їхньої пострадянської ідентичності видається справою життя та смерті. Якщо відстоюваний одеськими патріотами пам'ятник Катерині ІІ можна списати на "регіональну специфіку" та "локальний колорит", то історія з Висоцьким і Цоєм стала ще одним серйозним маркером поділу між людьми, які розуміють потребу в радикальній реінтерпретації всієї російської (радянської) культурної спадщини в сучасній Україні, і тими, що до останнього будуть чіплятися за них як за питому і, головне, природну ознаку власної культурної ідентичності.

Дивитись відео 01:46
Now live
01:46 хв

Курйози української декомунізації (30.11.2016)

Я вважаю, що остання категорія людей хворобливо сприйняла фразу В'ятровича не тільки тому, що той зазіхнув на їхні права (треба мати насправді розбурхану уяву, аби сприйняти приватний запис у блозі як заклик до дії чи рестрикцію - навіть коли це державний чиновник), а тому, що підважив підвалини їхньої внутрішньої конструкції. Іншими словами, згадуючи радянський анекдот, знову запхав родзинки до булочки, тобто пов'язав російську культуру з імперіалізмом. А отже, кожен прихильник творчості Висоцького та Цоя зміг відчути себе "рукою Москви", навіть якщо це проста констатація зв'язку культури зі структурами імперського домінування, який важко заперечити і ще важче оспорити. От тому й емоції, скрегіт зубовний і словесний гардкор у думках і коментарях.

Наскільки елегантною і, головне, доречною була ця процедура, не мені судити, бо особисто мене це не зачепило і не образило. Однак я все ще здатен стати на позицію інших людей. До того ж, і несамовитий резонанс змушує сильно замислитися. А він показав, що люди не просто не готові змінюватися. Вони навіть і думати про це не бажають.

Це неабияк витвережує та демонструє потребу в більш гнучкій і продуманій стратегії діяльності українізаторів-державників, що працювала б не на роз'єднання, а шукала спільних точок дотику для обох умовних категорій громадян - і "ворогів свободи", і "ворогів держави".

Інше риторичне питання: чи можлива свобода з імперськими структурами мислення й орієнтацій в анамнезі і чи можлива держава без урахування потреб і особливостей ідентичності кожного члена суспільства? Думаю, вкотре слід нагадати, що краще за метод "м'якої сили" ще ніхто не вигадав. Хоча, звісно, можна й порубати сокирами чужі ікони. От тільки ніхто не дасть гарантії, що хтось у певних обставинах знову не порубає твої.

 

DW.COM

Аудіо й відео до теми

Реклама