Хто кого вивчає, або інопланетяни в пір’ї

„У турецькій є словосполучення „kaz beyin” - пташиний мозок, - розповідає професор біопсихології Рурського університету Онур Гунтуркюн. - У німецькій, в англійській, у багатьох інших мовах також. І в жодній із них це не комплімент. Зневажливе ставлення до пернатих виникло, мабуть, через те, що люди з давніх-давен полюбляли їх їсти. Напевне, не одна господиня дивувалася: „Оце й увесь мозок?..”

На чорний день

„...Це наш найрозумніший і найстаріший птах. Джеку 15 років, він у цьому вольєрі шеф, бос. Зараз, наприклад, йому не подобається, що ми підійшли надто близько до схованки. Там за дошкою, в потайнику лежать дуже цінні речі – шкаралупи горішків, пластмасові кульки, камінчики... „Джеку, навіщо ти все це сховав? Що ти з цим скарбом робитимеш?..”

Самець уважно слухає Нікі Клейтон, але на запитання їй самій доводиться відповідати. „Кущові сойки, як і всі представники родини воронових, - пояснює дослідниця Кембриджського університету, - роблять запаси на „чорний день”. Абсолютними рекордсменами є західноамериканські соснові сойки. Щоосені ці птахи ховають у різних місцях кілька десятків тисяч насінин і потім знаходять їх!” Така дивовижна пам’ять, припустили науковці, мала би бути різнобічною.

„Ми вирішили встановити, - веде далі Нікі Клейтон, - чи пригадують сойки не тільки, де вони щось заховали, а коли саме й що саме. Для експерименту в одному з вольєрів поставили поділений на секції дерев’яний ящичок з піском – на зразок коробки для цукерок асорті. Коли птахам дали горішки та найулюбленіші ласощі – борошняних хробаків, сойки охоче скористалися нагодою й закопали корм у підготовлених комірках. Річ у тім, що вони їдять тільки свіжих хробаків. Тому ми навмисне кілька днів не запускали птахів у цю клітку, щоб перевірити: діставатимуть вони потім з ящичка все підряд, чи тільки горішки, з якими за цей час нічого не сталося. І справді, сойки швидко повідкопували саме їх, і зовсім не цікавилися секціями, де були сховані „колишні ласощі.”

Здатність пригадувати „що було”, „де було” й „що я в цей час робив” фахівці називають біографічною пам’яттю. Досі вважалося, що вона притаманна лише людям...

Ховай, як я ховаю

Нікі Клейтон відкрила ще одну особливість поведінки пернатих мешканців лісу, що в енциклопедії Брема схарактеризовані як „жваві, лукаві птахи, найвищого ступеня хитрості”. „Старіші сойки, які вже не раз плюндрували чужі потайники, ніколи не підлітають до свого, коли за ними хтось спостерігає, - каже біолог. - Виняток становить хіба що партнер, і це логічно, бо з ним так і так треба ділитися кормом. Молоді ж птахи, які ще ніколи не грабували, до таких заходів перестороги не вдаються. Тобто це не природжена поведінка, а набута. Якби я побачив, що хтось щось ховає, - певне, гадають сойки, - я потім забрав би це. Отже так зроблять й інші...”

Проекція досвіду, сказали б психологи. Складна розумова операція, на яку начебто спроможні тільки наші „менші брати ” – найвищі примати...

Можна й без звивин

„Загальні уявлення щодо еволюції мозку сформувалися на межі ХІХ-го та ХХ-го століть. Тоді були написані основоположні роботи з порівняльної анатомії, зокрема видатним німецьким нейробіологом Людвігом Едінгером”, - пояснює професор біопсихології Рурського університету в Бохумі Онур Гунтуркюн. Очолювана ним міжнародна група дослідників виявила суттєві помилки в еволюційній теорії.

За класичною схемою, прогрес ішов таким шляхом: від примітивного головного мозку риб до рептилій, птахів, ссавців і нарешті до розумового апарату "вінця творіння". Але, на думку Онура Гунтуркюна та його колег, пернаті представники світу фауни не були просто черговою еволюційною „сходинкою” в розвитку вищих істот. Від певного етапу вдосконалення відбувалися паралельно.

„Спокійніше було б гадати, що це не так, - каже професор. - Ми звикли, що наш надзвичайно великий, вкритий звивинами мозок – це щось неповторне, досконале. Так, у птахів центральний орган нервової системи гладенький, без борозенок і типової для ссавців шестишаровості. Але хто сказав, що ці відмінності є якоюсь „недоробкою” природи? У передній частині мозку пернатих хоч і не сформувалися звивини, зате так звані ядра - специфічні мультинейронні структури, які теж дозволяють розв’язувати дуже складні „інтелектуальні” завдання.”

Елітарні здібності

Найбільшими „інтелектуалами” в царині птахів уважають папуг та представників родини воронових. Онура Гунтуркюна зацікавило, чи складуть сороки так званий „дзеркальний тест”, тобто як вони реагуватимуть на цей незбагненний навіть для більшості приматів предмет. „Спочатку, - розповідає науковець, - білобоки дивилися в дзеркало, як би сказали про людей, із здивуванням. Деякі мавпи поводяться так само, але у відбитку навпроти себе вони не розпізнають. У сорок із цим проблем немає.”

Щоб розвіяти останні сумніви, піддослідним приклеїли на пір’я червоні та жовті кружечки. „Тоді птахи робили ось що: глянувши в дзеркало, й визначивши, де міститься ця противна наклейка, вони починали її зривати - дзьобом чи лапкою, - веде далі Онур Гунтуркюн. - Попрацювавши якийсь час, сороки знову підходили до дзеркала, щоб подивитися, наскільки добре це в них вийшло, чи не залишилися на крилі або на грудинці якісь рештки... Я не беруся стверджувати, що цим птахам притаманне почуття самосвідомості, але вони безперечно належать до дуже вузького кола, до елітарного клубу живих істот, що успішно витримують іспит дзеркалом.”

„Якого кольору п’ять?..”

„...Скільки тут мисочок? Правильно, дві! А чим вони відрізняються? Так, кольором! Молодець, ти дуже розумна пташка...” Айрін Пеперберг показує відеозапис уроків з її улюбленцем - із сірим папугою Алексом. „Спілкування тривало годинами, щодня і впродовж багатьох років, - каже професорка Гарвардського університету. – Часто мені допомагали студенти. Ми розмовляли з ним звичайним тоном. Мабуть, саме через це Алекс врешті-решт зрозумів, що ці склади, ці слова – не просто тест, за який дають ласощі, а засіб, за допомогою якого можна досягти більшого.”

Алекс дожив до 31 року, вивчивши 150 понять. Він розрізняв, що таке колір, форма, матеріал тощо. І вмів рахувати від нуля до семи. „...Подивись-но, скільки тут помаранчевих кубиків? Шість, саме так, шість! Який кмітливий папуга. А зможеш сказати, скільки зелених? Чотири, справді чотири! Хочеш горішків?..” Сьогодні Айрін Пеперберг виховує два нових таланти – сірих папуг Гріфін та Артура. Вони вже навчилися відповідати на нескладні запитання. Однак до Алекса їм поки що далеко.

„Одного разу, - розповідає біолог, - я показала йому тацю, на якій лежали різні речі, й запитала: „Якого кольору предмети, яких тут три?”. Алекс глянув на мене якось дивно, не так як завжди, й каже: „П’ять!” Я повторюю один раз, другий: „Ні, скажи, якого кольору три?”. Папуга знову за своє: „П’ять!”. Зазвичай він дуже рідко помилявся кілька разів поспіль. Але ж п’ятьох однокольорових предметів на таці не було. Якогось моменту терпець урвався, й я вирішила піддатися. „О’кей, - кажу, - тоді якого кольору п’ять?” І тут Алекс з виглядом переможця вигукує: „Ніякого!...” Йому певне набридло весь час слухняно відповідати й він примусив-таки мене поставити запитання, на яке йому хотілося відповісти. На хвилину мені стало не по собі: це хто кого тут тестує... Про Алекса казали „Ейнштейн у пір’ї”. Він справді був особливим папугою. Але для мене всі птахи – якщо не „ейнштейни”, то принаймні інопланетяни в пір’ї. Бо їхній мозок – це ще багато в чому недосліджений для науки об’єкт...”

Автор: Ганна Філіпп

Редактор: Христина Ніколайчук