„Коротка історія тракторів українською“ - у десятці бестселерів у Німеччині

Зацікавлення викликає не тільки назва книги, яка асоціаціюється з посібником для механізаторів, а й художнє оформлення її обкладинки. Титулка оригіналу, скажімо, стилізована під плакат часів колективізації, з радянською жінкою в хустині за кермом трактора. Проте книга не про польову техніку, і навіть не про непросту долю жінки-механізатора, а радше, про трактор-жінку... Героїню свого романа Валентину, Марина Левицька вважає не якимсь українським архетипом, а фігурою універсальною.

„Так, її можна назвати стереотипом, оскільки вона є фігурою комічною. Бо в комедії завжди мають бути стереотипи. І хоча Валентина є українкою, але подібний тип людей можна зустріти у кожній країні. Під час написання книги, вся Америка переповідала історію Анни Ніколь Сміт, котра вийшла заміж за дуже старого чоловіка. Тому моя Валетина має щось від неї, а щось від українських жінок. Решту образу просто домислено“.

За сюжетом 36-річна Валентина з Тернополя прагне вийти заміж за 84-річного Миколу. На думку дочок старезного батька, ця „яскрава блондинка, що має слабкість до нижньої білизни зеленого кольору“, для отримання візи не зупиниться ні перед чим. На жаль, подібний образ сучасних українок є поширеним не тільки серед англійців, але і багатьох представників української діаспори. Тому Марина Левицька навмисно поселила героїню не в англо-саксонскій, а українській родині з Британії.

Марина Левицька вважає, що представники покоління її батьків на Заході, під час контактів зі своїми родичами в Україні, часто переконувалися в тому, що між ними існує куди більша прірва, ніж могли собі уявити. Одночасно авторка перепрошує за свою не досконалу українську і переходить на англійську.

„Я не знаю, чому це саме так. Може життя на Заході змінило їх. Імовірно вони бачать Україну з іншої перспективи, і мають інші погляди на українську історію. Крім того, під час пошуку сюжету для своєї книжки, я знайшла у світовій павутині багато веб-сторінок, де молоді українки шукають чоловіка в Англії. Як на мене, це як мінімум прикро, якщо не трагічно. Як ставляться до цього англійці? Іноді з часткою добре відомого англійського гумору, іноді це викликає у них смуток або непорозуміння. Але більшість чоловіків намагаються цим скористатися“.

До речі, інтернет допоміг Марині Левицкій не тільки при створенні образів, але і у пошуку родичів в Україні та Росії. Родинні зв’язки припинилися під час Другої світової війни, коли Левицьких вивезли до Німеччини. Марина народилася уже тут, в таборі для переміщених осіб у Килі. Почавши роботу над книгою, Марина розмістила в інтернеті запит про пошук родичів. Відгуки надійшли найнесподіваніші - з Луганщини та Москви:

Зробила запит в інтернеті, і отримала три відповіді. Спочатку я подумала, що відгукнулися, напевно, якісь шахраї. Тому відповіла дуже обережно: попросила розповісти дещо про мого діда, – в якому році він помер, де і як. Коли ж вони розповіли не тільки історію діда Митрофана Очеретько, закатованого більшовиками 1938 року, але й надіслали його фото, красеня з пишними вусами, то на очах з’явилися сльози. Так ми почали листування. А влітку минулого року ми з дочкою поїхали до Києва, потім помандрували до Луганська. Тоді я уперше побачила Україну на власні очі.

Розповідаючи про Україну, авторка так сильно розхвилювался, що знов почала говорити українською.

„Я побачила красиву країну. Але мені було дуже прикро, що будинок, в якому жили мій батько і дід, жодним не змінився. Кухня залишилася такою як була, колодязь, який вирив перед хатою мій дід, використовують і сьогодні. Україна дуже добра країна, люди добрі, але їх усіх обікрали. І мені прикро це розуміти”.

Також Марині Левицькій прикро й те, що позаяк її роман перекладено багатьма мовами, дотепер жодне українське видавництво ним не зацікавилося. Чому? Марина не впевнена, але припускає, що це може бути обумовлено тим, що образ Валентини вийшов занадто комічним, а українці не дуже бажають сміятися з себе...