Суперечка є невід'ємною частиною американської демократії, так само як стяг із зірками та смугами є частиною патріотизму цього народу. В історії США кандидати на посаду президента країни постійно сильно сперечалися, боролися за владу за допомогою чесних, але у тому числі й нечесних засобів. Однак щойно рішення було ухвалене, кандидат, який зазнав поразки, вітав переможця, люди знову об'єднувалися. Демократи і республіканці знову перетворювалися на американців.
Цього моменту, настільки важливого для демократичної спільноти, після нинішніх виборів не буде - незалежно від того, хто урешті-решт поселиться у Білому домі. Бо передвиборча кампанія була занадто брудною, взаємні атаки - занадто жорсткими й надто особистими. Вони занадто сильно зачіпали за живе. У цій кампанії брали участь не політичні опоненти, а політгладіатори, які поводилися, як закляті вороги; не конкуренти, які ставляться одне до одного з мінімумом поваги, а супротивники, які підозрюють одне одного лише в найгіршому.
Спершу це розважало
Треба визнати: багато американців на початку передвиборчої боротьби сприймали все це у тому числі і як розвагу. Однак чим довше ця вистава тривала, тим більше вони від неї відверталися. Той, хто йде голосувати, часто вирішує не підтримати конкретного кандидата, а обрати те, що він або вона вважає "меншим злом".
Те, яким чином під час цієї кампанії точилася боротьба за владу, завдало шкоди американській демократії. Гідність президентської посади постраждала. Довіра американців до їхніх інституцій - парламенту, уряду, ФБР - може й надалі знижуватися. А це зробить управління країною в майбутньому ще важчим. Похмурі перспективи.
Компроміс, на відміну від того, як його розуміють ідеологи Tea Party, у жодному разі не є чимось поганим. Компроміс може бути лише половиною успіху - але все ж успіху. Кожна демократія живиться цим мистецтвом можливого. Американські виборці дійсно не очікують від їхніх представників у Вашингтоні див, однак останні повинні час від часу виконувати свою роботу: правити, ставити інтереси людей на перше місце і заради цього розумітися між собою. Політичні еліти у Вашингтоні, які займалися політичними іграми лише заради них самих, багато років поспіль свідомо це ігнорували. Саме це й використав політичний аутсайдер і авантюрист Дональд Трамп. І опустив політичну дискусію до рівня вульгарної лайки.
Це не має нічого спільного з називанням речей своїми іменами - натомість із дискримінацією всіх тих, хто дотримується іншої думки. Донині вже кожен мав нагоду пересвідчитися - американське суспільство розколоте, як ніколи раніше. Однак якщо навіть Баракові Обамі за вісім років не вдалося подолати цього розколу, як це тепер має вдатися Трампові або Клінтон?
Виборців образив не лише Трамп, а і Клінтон
Те, що Дональд Трамп вже наперед говорить про фальсифікації виборів і збирається визнати їхні результати лише у разі власної перемоги, - це легковажно. Але сумно й те, із якою зневагою Гілларі Клінтон говорить про тих, хто - незалежно від причин - схиляється до підтримки її супротивника. Вона радше мала би запитати себе, що примушує шахтаря з Кентуккі або автослюсаря з Огайо слідувати за Трампом? Що істеблішмент у Вашингтоні, до якого належить і родина Клінтон, зробив не так, що до такого могло дійти?
Однак перед виборами не було часу на самокритику. Обидва табори до останньої секунди концентруються на мобілізації своїх прихильників. Якщо вірити соціологам, Клінтон випереджає Трампа лише незначною мірою. Тож несподіванка можлива.
Але коли різкі звуки передвиборчої кампанії нарешті затихнуть, а дим виборчої боротьби розвіється, в Америці почнеться новий ранок. Політична еліта повинна використати його, аби задуматися. Можливо, аби нагадати собі, що влада - це не самоціль. Вона має служили загальному добру в усій смиренності перед носієм верховної влади - народом.