«Об’єднання сягнуло значно далі, ніж декому здається»

Кінець вересня 1989-го року. На території посольства Федеративної Республіки Німеччини в Празі розгортаються драматичні події. Тисячі східних німців сховалися за парканом дипломатичного представництва. Їхня мета – вирватися з НДР на Захід. І от на балкон посольства виходить міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Ґеншер. «Ми прийшли до вас, аби повідомити, що сьогодні ваш виїзд…». Останні слова міністра губляться в радісних криках натовпу.

Потяги, як факели свободи

Емоційні кадри з німецьким міністром закордонних справ на балконі посольства в Празі обійшли весь світ. Ґеншер зумів на переговорах з представниками режиму НДР досягти домовленості про дозвіл для виїзду втікачів, які знайшли притулок на території західнонімецьких посольств у Празі й Варшаві. Центральний комітет СЄПН, однак, висунув одну умову: потяги повинні їхати до Західної Німеччини через НДР.

Ганс-Дітріх Ґеншер досі не може зрозуміти такого рішення. «Адже було ясно: якщо потяги, в яких сидітимуть не сотні, а тисячі втікачів, проїжджатимуть через НДР, то вони сприйматимуться, як смолоскипи. Саме так, до речі, й сталося. Але такою була ситуація, і мені довелося переконувати. В цьому допомогло мені те, що люди знали: він десь також є одним з нас».

Емоційний 1989-й рік

Ґеншер народився 1927 року на сході Німеччини, де потім постала НДР. Але вже 1950-го року він втік на Захід. 1989-й рік став для нього найемоційнішим в усьому його політичному житті. 19 серпня 1989-го року Угорщина й Австрія відкрили залізну завісу, спочатку лише символічно – на три години. Але цього вистачило, щоб 600 громадян НДР скористалися шансом і виїхали на Захід.

«На мою думку, це продемонструвало те, як мислить керівництво в Будапешті – керівництво соціалістичної держави, яка абсолютно відрізнялася від інших, яка вже давно відкрила своє суспільство й зрозуміла, що соціалізм зразка того часу не має майбутнього», - сказав Ґеншер. Не минуло й трьох місяців після першої тріщини в залізній завісі, як впав і Берлінській мур.

«День, який не можна забути»

Вся Німеччина тоді не могла повірити в те, що сталося. Ґеншер згадує: «Це було настільки зворушливо, що я не спав усю ніч. Адже це означало, що нарешті сталося те, чого ми так жагуче прагнули. Тепер все залежало від нас самих. Для мене це був день, який не можна забути». Також через 20 років після тих подій в очах колишнього міністра закордонних справ не можна не помітити особливий блиск, коли він починає говорити про дев'яте листопада.

Ґеншер не погоджується з тими, хто критикує, що внутрішньої єдності Німеччині досі не вдалося досягти: «Я стверджую, що об'єднання просунулося значно далі, ніж декому здається. Особливо мене надихає те, що, коли я зустрічаюсь в університетах зі студентами або спілкуюсь з молодими людьми, то вони точно знають: розділена Німеччина – це була доля їхніх батьків. Але майбутнє, що є їхнім життям, - це спільне майбутнє».

Автор: Саша Барон, Володимир Медяний

Редактор: Наталя Неділько