Європейська сага

Роберт Менассе (народився 1954 р. в Відні) – один з найшанованіших авторів свого покоління. Історик, що має докторський ступінь із філософії, написав чимало романів, котрі схвально оцінили німецькомовні критики. Також він відомий як гострий на язик есеїст. 27 березня 2013 року Менассе вручать премію імені Гайнріха Манна в Берлінській академії мистецтв.

Письменник прагнув створити роман про Європейський Союз. Він вирушив до Брюсселя і прожив там півроку, відвідуючи європейські інституції. Свої враження від спілкування з європейськими чиновниками та роздуми про майбутнє ЄС Менассе описав у есе "Європейський поштар: гнів громадян і мир у Європі". Щодо запланованого роману, то над ним письменник ще працює.

Deutsche Welle: Пане Менассе, ви провели у Брюсселі півроку. Які Ваші враження?

Роберт Менассе: У всьому світі поширене стереотипне уявлення про брюссельську бюрократію, і спершу я теж знав не більше, ніж те, що уявляє собі кожен, коли про це почує. Я був дуже здивований, що насправді все по-іншому. Брюссельська бюрократія – не закрита структура. Неправда також, що там сидять люди, котрі відгороджені від світу і щось вигадують, не маючи справжніх уявлень про життя зовні. Я був здивований, наскільки відкрито та прозоро працює демократія у Брюсселі. Не виникає жодних труднощів, аби піти туди, поговорити з людьми, отримати інформацію. Я вражений скромністю тамтешньої бюрократії й тим, як мало люди працюють, коли пригадати, що вони керують цілим континентом.

Проте в Вашому новому есе багато критики, зокрема на адресу Ради голів держав та урядів Європейського Союзу. Що саме Вам не подобається?

Існує суперечність між зусиллями національних держав: об'єднати Європу з одного боку і постійно захищати національні інтереси – з іншого. Захист національних інтересів відбувається перш за все в Європейській Раді, де зустрічаються керівники держав та урядів. Таким чином вони блокують постнаціональний розвиток і через цю ґрунтовну суперечність усе скрипить і зазнає краху. Те, що ми сьогодні називаємо кризою, – це криза трансформацій, а не фінансів. Відповідальні за неї політичні еліти були обрані національно і можуть бути обрані знову тільки на національних виборах. Вони постійно мусять боронити щось на кшталт національних інтересів. А це блокує спроби знайти загальні рішення для проблем, які не можуть бути вирішені національно. ЄС раціонально розвиватиметься, тільки якщо послабити Європейську Раду.

Що Ви думаєте у зв'язку з цим про особливу роль Великобританії? Чи вірите Ви, що буде краще, якщо ця країна вийде зі складу ЄС?

Великобританія – чудовий приклад того, що я тільки-но сказав. Це член ЄС і частина Європи. Але англійська політика постійно створює кризи у Євросоюзі. Вони (британці – авт.) не хочуть євро, не приєднуються до Шенгенської зони та не хочуть нагляду за банками… Нині британці ні в чому не беруть участі та зовсім не зацікавлені в тому, щоб об'єднана Європа рухалася вперед. Вони блокують, де тільки можуть. Розвиток цілого континенту не має гальмуватися через національні інтереси Об'єднаного Королівства. За всієї поваги до англійської історії як частини європейської нині для ЄС було б краще, якби Англія вийшла з його складу.

Поговорімо про загальну роль національних держав у Європі. Вони виступають за принцип взаємного контролю в ЄС. Чи не важливо, що Європейська Рада має вагомий голос, котрий не дає Брюсселю ухвалювати, імовірно, далекі від реальності рішення і не шкодити справедливим інтересам національних держав?

Я би вважав пропозиції Єврокомісії набагато національнішими та зрозумілішими, ніж роздуми держав щодо контролю та їхнє ветування. Наведу приклад. Після запровадження спільної валюти Єврокомісія пояснила, що це працюватиме тільки за спільної фіскальної політики. Комісії було відомо, що, наприклад, у Греції не було путньої фіскальної системи. Комісія запропонувала ЄС допомогти Греції розбудувати податкову систему на базі спільних європейських стандартів. Німеччина, Польща та Англія наклали на це вето. Чому? З національних інтересів!.. Німці проголосували проти, бо припустили, що Комісія планує це як перший крок до спільної європейської фіскальної системи. Німці цього не хочуть, бо вважають, що податки і бюджет мають лишатися складовою національного суверенітету. Але вони знали, що у Греції це не спрацює. Через національний егоїзм вони уникли контролю над проблемами, які постали потім. А далі ті самі держави сказали, що винні греки, котрі не мали надійної податкової системи. Пропозиція Єврокомісії була набагато раціональнішою, ніж короткострокові національні інтереси тих держав, котрі наклали вето. Сьогодні це коштує їм дуже дорого.

У контексті грошової кризи Ви особливо різко критикуєте Анґелу Меркель. Що, на Вашу думку, вона зробила не так?

Я критикував її нерішучу політику, яка призвела до того, що криза ставала чимдалі дорожчою. Політика, яку провадить Ангела Меркель, теж певною мірою зрозуміла. Вона боїться, що німецькі платники податків скажуть: ми не хочемо канцлерки, яка викидає наші гроші у Грецію. Я не знаю, чи справді вона не передбачила, наскільки дорожче обійдеться її вичікувальна тактика. Вона регулярно голосувала проти рішень, які пізніше все-таки підтримувала. Німецьким виборцям треба нагадати: європейський проект заснований і тому, щоб ніколи не допустити, аби Європа знов опинилася під керівництвом Німеччини… Меркель не була обрана у 26 державах із 27. Але її політика впливає на всі 27 держав. Це вказує на непродуктивну і, врешті-решт, недемократичну суперечність у політично-інституційній конструкції, де Європейська Рада має надто багато влади.

Один із наслідків кризи – загроза того, що чимало європейців втратять віру в ЄС. Що, на Вашу думку, має зробити ЄС, аби повернути людям оптимізм?

Політичні еліти мали б визнати свої помилки. Наприклад, що кожен політик, відповідальний за запровадження євро, запобігав створенню політичних інструментів для фінансово-політичного керування спільною валютою. Вони не допустили, щоб це було пов'язано зі спільною економічною, фінансовою та фіскальною політикою. Якби ж політики відкрито заявили під час публічних дебатів, що є помилки, які зараз виправляються, аби люди могли використовувати переваги об'єднання, як-то свободу пересування, право вільного вибору місця проживання, спільну валюту і так далі. Тоді в людей знову виникла б довіра.