Мохамед Юнус – банкір, котрий зумів пролізти через вушко голки

Італійська газета La Repubblica намагається розгадати феномен банкіра-філантропа Мохамеда Юнуса

Мохамед Юнус не дивиться на реальність, тобто на речі і людей, як на те, що вже наперед визначено і що не піддається зміні. Він не належить до тих, хто, дивлячись на такі складні речі, як транснаціональний банк, чи такі прості речі, як жебрак із третього світу, думає, що вони мають природу і долю закладену в ДНК сучасної історії. І було б безглуздям намагатися це змінити, а тим більше змусити ці дві речі співпрацювати. Щоб спробувати це здійснити, потрібно бути людиною глибокої, але не догматичної віри. Лише така людина зможе помітити трамплін там, де інші побачили б лише перешкоду, – підкреслює La Repubblica.

Людиною, котра змогла реалізувати безнадійну справу називає цьогорічного лауреата Нобелівської премії миру лондонська газета Times:

Мохамед Юнус – лауреат цьогорічної Нобелівської премії миру – економіст із Бангладеш, який присвятив своє життя бізнесовій ідеї, яку всі навколо вважали провальною: створити банк виключно для неплатоспроможних, бідних людей. Професор Юнус – амбітний бізнесмен, переконаний капіталіст, котрий водночас вирішив відчинити двері, за якими були замкнені бідні люди. І ключем для цього він обрав свої мікро- кредити – наголошує Times.

Правильність рішення Нобелівського комітету обґрунтовує римська газета La Stampa:

Мохамед Юнус став тим банкіром, котрий зумів пролізти через вушко голки. У той час, коли війна в Іраку забрала життя тисяч осіб, коли напружуються ситуації в Афганістані, Дарфурі та Сомалі, рішення на користь Юнуса стало правильним вибором Нобелівського комітету. Обґрунтування саме такого рішення містить дуже красиве твердження: „Тривалого миру неможливо досягнути, допоки великі народи не знайдуть шляху для виходу із злиднів”. Замість того, аби використовувати насильство з високоморальною метою, тобто займатися воєнним експортом демократії, Юнус вдався до цілком протилежної справи. Він використав своє співчуття до бідних, аби змусити їх віднайти свою економічну силу – зазначає La Stampa.

Перейдемо до іншої теми. Паризьке видання Le Monde коментує обрання міністра закордонних справ Південної Кореї Бана Кі Муна наступним Генеральним секретарем ООН:

Південнокореєць Бан Кі Мун видається людиною замкнутою та методичною. Але посада може його змінити, як змінила свого часу його попередника. Кофі Аннан зробив ООН відкритою до всього світу. Він відстоював право міжнародної організації на гуманітарне втручання, на допомогу тим, кого глобалізація виштовхнула на маргінес життя. 2001 року він був удостоєний Нобелівської премії миру. І свою каденцію керівником ООН він завершує тріумфальними здобутками. Аннана вважали „другим Папою” і „рок-зіркою дипломатії”. Утім іракська війна та скандал навколо програми „нафта в обмін на продовольство” кинули певну тінь на його репутацію. Чи вдасться Бану стати уособленням „совісті світу”? Принаймні треба цього йому побажати, – закликає Le Monde.

І на завершення коментар мюнхенської газети Süddeutsche Zeitung, у якому підбиваються підсумки візиту до Німеччини президента Росії Володимира Путіна:

Путін керує країною, яку важко виміряти західними масштабами. Він бажає налагодити тісніші контакти із сусідом – Європейським союзом, це б йому стало в нагоді в справі боротьби з організованою злочинністю, нелегальною міграцією та тероризмом. Але водночас він хотів би зберегти певну дистанцію, відчувати себе незалежним від деяких європейських норм, попри те, що він сам їх пропагує. Водночас уряд Анґели Меркель повинен точно визначити, що мається на увазі під „стратегічним партнерством” з Росією? Чи передбачає також і єдність цінностей те „зближення через переплетення інтересів”, яке міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр проголосив однією з цілей німецького головування у Раді Євросоюзу 2007 року? У будь-якому випадку, якщо такі потужні держави як Китай та Індія набуватимуть щоразу більшого значення у світі, європейцям потрібен сильний партнер, з яким можна було б поділяти свою ідентичність. І на цю роль, звичайно, претендують росіяни – стверджує Süddeutsche Zeitung.

Огляд преси підготував Любомир Петренко