Культурні цінності в обмін на підвищення рівня життя
27 лютого 2005 р.
”1971-го року відбувся з”їзд Соціалістичної єдиної партії Німеччини, на якому усунули Вальтера Ульбріхта. До влади прийшов Ерік Хонеккер. Він хотів започаткувати в НДР нову політику. І для цього йому була потрібна підтримка народу. Щоб отримати цю підтримку, Хонеккер пообіцяв будувати нове житло та й взагалі - підвищити рівень життя. Я думаю, що саме з цього все й почалося.”
У 1971-му - 72-му роках Німецька Демократична Республіка перебувала в скрутному економічному становищі. Але водночас її керівництво прагнуло досягти для своїх громадян вищого стандарту життя, оскільки в порівнянні із Західною Німеччиною різниця ставала дедалі більшою. Аби ліквідувати таку різницю, або принаймні її зменшити, потрібні були кошти. Витратити їх, як наголошує Ґюнтер Шаде, планувалося не тільки на банани чи джинси, але передусім на закупівлю промислового обладнання. Ерік Хонеккер досить швидко збагнув, де взяти гроші. Так виникла ідея продати частину творів мистецтва, що припадали пилом у сховищах східнонімецьких музеїв. Ідея не оригінальна, втім прибуткова. У мистецьких колах її відразу охрестили ”аморальною”. Ґюнтер Шаде продовжує:
”Тоді всією НДР прокотився протест у мистецьких колах, музеях. Та й на Заході про можливий продаж культурних цінностей теж стало відомо. Про це вичерпно повідомляли західнонімецька преса, телебачення та радіо. Тож, наші колеги з ФРН були добре про все проінформовані.”
55 мільйонів марок - саме стільки керівництво НДР сподівалося отримати від продажу кількох десятків мистецьких творів. Пустити з молотка мали намір і відому ”Кімнату Алеппо”, що й сьогодні вважається однією з головних принад відділу ісламського мистецтва у Пергамон-музеї Берліна. Ґюнтер Шаде був серед тих, хто в НДР опирався рішенню партії. Митці та культурологи збирали підписи під закликом не продавати музейні цінності та спільно з колегами з заходу намагалися знайти вихід. Ґюнтер Шаде продовжує:
”Я мав переговори з колегами з музеїв Західного Берліна зі співробітниками фонду "Пруська культурна спадщина". Ми думали, що можна зробити, аби врятувати експонати, які продаватимуться, щоб їх не вивезли за межі Німеччини. Західнонімецькі музеї продемонстрували зацікавленість у купівлі тих творів, які ми збиралися продати, і звернулися з відповідним запитом до Ганса-Дітріха Ґеншера, який тоді обіймав посаду міністра внутрішніх справ ФРН і очолював раду фонду "Пруська культурна спадщина". Ґеншер погодився дати свою згоду на виділення необхідних грошей."
Втім, коли план порятунку музейних цінностей Східної Німеччини було узгоджено, керівництво НДР раптом відмовилося від своєї підприємницької ініціативи. На думку Ґюнтера Шаде, тут свою роль відіграли зовнішньополітичні міркування:
”Того ж 1972-го року в грудні відбувалися переговори з ФРН з приводу підписання угоди між двома німецькими державами. Йшлося про визнання НДР. Угоду ще не було підписано. Реалізація ідеї продажу музейних цінностей, могла зашкодити переговорам із Західною Німеччиною.”
Згодом Федеративна Республіка Німеччина таки визнала Німецьку Демократичну Республіку. А щедрий розпродаж культурних цінностей так і не відбувся. Говорить Ґюнтер Шаде:
”Я - пенсіонер, один з небагатьох свідків того часу. У мене є матеріал у моїх щоденниках, у моєму архіві. І я подумав, що всі ці речі потрібно опрацювати, адже згодом не залишиться вже нікого, хто був свідком цього. І ніхто не зможе цього описати так, як воно було насправді.”
Ґюнтер Шаде звернув увагу на те, що події навколо культурної спадщини в НДР, на жаль, непоодинокий приклад у світовій історії, коли політики обкрадають власний народ, щоб потім за ці самі гроші спробувати купити його прихильність.
Тетяна Карпенко