Емісійні сертифікати: придбати, аби знищити

„Був теплий весняний вечір, ми з друзями зібралися на вечірку й, як завжди, розмовляли про різні речі: від світової політики до проблем нашого поліграфічного бізнесу, про зависокі податки, про ціни на бензин тощо”:

„Хтось заговорив і про зміни клімату. Ми розпочали дискутувати на тему: торгівля СО2, тобто, шкідливими викидами. Євросоюз хоче таким чином активно протидіяти загальному потеплінню. Але чи вдасться це?..”

Згідно з постановою ЄС, усі теплоелектростанції, сталеливарні, хімічні, нафтопереробні заводи та інші великі промислові підприємства з димарями, безкоштовно отримали певну кількість емісійних сертифікатів - прав на забруднення повітря. Якщо фірма нарощуватиме виробництво, не вкладаючи коштів у сучасне очисне обладнання, вона спричинятиме більше парникових викидів, і сертифікати доведеться докуповувати на спеціальній біржі. Коштуватимуть вони недешево, а отже, сподівається Єврокоміссія, підприємці заради власної вигоди змушені будуть дбати про чистоту атмосфери. „Теоретично, мало б функціонувати, - каже Штефан Вобст. – Незрозуміло тільки, як швидко зростатимуть ціни”:

„Ця система, власне, ідеально підходить для того, щоб нею кожен міг скористатися, подумали ми з друзями. Приватним особам купувати емісійні сертифікати не заборонено. І це варто зробити, але не для того, щоб розбагатіти, вигідно продавши цінні папери за три-п’ять років, а для того, щоб вивести їх з обігу. Що менше буде пропонування на біржі „чистого повітря”, то дорожче обходитиметься кожна викинута тонна СО2. Фінансовий тиск на промисловість посилюватиметься. З іншого боку, в такий спосіб ми нейтралізуватимемо свої особисті „парникові гріхи”. Опалення, освітлення, користування електричними приладами, їзда автом, подорожі літаками... Пересічний німець спричиняє за рік приблизно одинадцять тонн шкідливих викидів.”

Від слів до діла, вирішив Штефан Вобст і поцікавився, скільки коштує одна тонна СО2 на 2008-й рік на Європейській енергетичній біржі в Лейпцигу. Майже 24 євро. Однак за річну ліцензію, без якої не можна купувати та продавати цінні папери, треба заплатити цілих п’ять тисяч євро. Банки пропонують цю послугу приватним клієнтам за 250-300 євро. Підприємцеві із Золлінгена це теж було задорого:

„Що ж, тоді треба об’єднатися й створити Інтернет-платформу, де кожен зможе зареєструватися й замовити в мене будь-яку кількість сертифікатів – хоч один чи два. Тепер, коли збирається достатньо охочих, я даю банкові доручення на купівлю паперів.”

10 особистих тонн СО2 на нинішній рік обійдуться в 270 євро. Але щоб екологічне сумління справді було чистим, придбані „індульгенції” треба анулювати. Зробити це має право тільки Національна установа з питань торгівлі емісійними сертифікатами в Берліні. Співробітниця відомства Катя Розенбом:

„Анулювати для нас означає, що папери треба не просто вивести з обігу, поклавши в довгу шухляду, а знищити фізично. Процедура, до якої ми, на жаль, поки що вдаємося не часто. На перший погляд , ну, що таке три, п’ять, чи навіть десять знищених сертифікатів у порівнянні з тими 453-ма мільйонами, що становлять нині емісійний бюджет Німеччині. Але й одна заощаджена тонна СО2 йде на користь атмосфері. А головне - це не якісь-там політичні програми чи довготривалі проекти з невідомими наслідками, а конкретний внесок у справу захисту клімату. Сьогодні, тепер.”

„Можливо, люди ще схаменуться...”

„Бажання зробити щось, що зупинить потепління клімату, сьогодні спостерігається на всіх щаблях суспільного життя. З минулим – жодного порівняння. Постійно виникають нові ініціативи, розроблюються глобальні стратегії. Усе це, звичайно, дуже добре. І все таки песимізм мене не полишає, тому що, чи обернуться добрі наміри вчинками – зовсім інше питання.”

Доцент кафедри філософії Кільського університету Лудґер Гайдбринк чимало років присвятив вивченню проблеми, яка безпосередньо стосується боротьби зі змінами клімату – проблеми відповідальності. „Усі ми знаємо з власного досвіду, - каже науковець, - як легко покладати обов’язок на колектив, державу, націю, й як важко самому відповідати за свої вчинки та слова”:

„Класичний приклад: кожен окремий власник авта спричиняє відносно невелику кількість парникових викидів. Усі автомобілісти разом завдають атмосфері значної шкоди. А тепер запитання: хто несе відповідальність за потепління клімату? Я особисто, міг би по праву сказати кожен із нас, - ні, бо випускні гази тільки від мого авта не відіграють для парникового ефекту жодної ролі. Водночас, я - один із учасників дорожнього руху. Що ж робити? Відмовитися від власних чотирьох коліс? Але ж інші й не думають пересідати на трамвай, бо це незручно! То що, я - найдурніший?.. Від такої самопожертви льоди в Арктиці не припинять танути...”

Де пролягає межа між особистою та колективною відповідальністю, визначити важко, підтверджують соціологи. Діяти треба громадою, а пробуджувати її сумління – завдання політиків. У випадку з кліматом їм це значною мірою вдалося. Однак коли доходить до рішучих кроків, опікування майбутнім планети сходить нанівець. Не те щоб відмовлятися від авт, більшість німців виступає навіть проти обмеження швидкості на автобанах. „Сучасне суспільство складається з окремих систем, - пояснює Лудґер Гайдбринк. - Вони існують самі собою й ігнорують „вказівки з центру”:

„Теорія функціонування систем навчає, що керувати ними можна лише за допомогою їхніх власних програм. Для економіки головний важіль – гроші. Політики намагаються догодити виборцям, аби залишитися при владі. Для науковців визначальне питання – істина це, чи ні. Критерії дуже різні. І тому на вимогу кліматологів негайно зменшити кількість викидів СО2, промисловці відповідають: „Нам це невигідно”. З огляду на збереження економічної стабільності, вони мають рацію. Але кліматові цим не допоможеш, ось у чому справа...”

Залишається засада: якщо не я, то хто? „Та й тут мало підстав для оптимізму,” – зауважує викладач Гейдельберзького університету, фахівець із психології Юрґен Шан:

„Найвірогідніше, людина як індивід не впорається з цією проблемою. Ми наче лемінги, кидаємося в прірву, йдемо на самогубство, не в змозі вчасно зупинитися. Припинити спалювати нафту, вугілля, газ треба було ще вчора. А що каже статистика? Серед громадян, які вважають себе екологічно свідомими, 74 відсотки вирушають у відпустки автом чи літаком. Майже 40 відсотків не вимикають опалення вдома, перебуваючи на зимових курортах. Чверть прихильників „зеленого” способу життя має машини для сушіння білизни, без яких, власне, можна обійтися й які споживають найбільше енергії з усіх побутових електроприладів.”

„Ці цифри шокують, але не експертів з психології, - веде далі Юрґен Шан. – Ідеї, які ми сповідуємо, - це одне, а чинники, що впливають на нашу поведінку - інше. І міркування практичності зазвичай переважають.” Справді, які переваги ми матимемо від того, що в дощ і сніг їздитимемо на роботу на велосипеді? До моря діставатимемося добу потягом, замість кількох годин літаком? Ходитимемо вдома в двох светрах, заощаджуючи на опаленні? І замість того, щоб придбати новий відеоплеєр, викидатимемо гроші на емісійні сертифікати, аби знищити їх?.. Викладач філософії Лудґер Гайдбринк:

„Не знаю, можливо, це рештки утопічної віри в силу розуму, але попри всю неспростовність законів психології, попри теорію незалежності соціальних систем, я не втрачаю надії, що люди все ж таки схаменуться. Бо природні катаклізми не обійдуть нікого: ані бізнесменів, ані політиків, ані нас із вами...”

За матеріалами німецьких ЗМІ