1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Безробітна: Еллен Гернер із Дрездена

3 травня 2010 р.

Еллен Гернер 54 роки, півтора роки тому вона втратила роботу. Разом з дітьми вона живе в Дрездені. Жінка готова поїхати на край світу, якщо там була б для неї робота.

https://p.dw.com/p/M1mC
Еллен Гернер

Тільки не здаватися, не опускати руки – здається, це життєве кредо Еллен Гернер. У її трикімнатній квартирі на шостому поверсі багатоповерхівки на околиці Дрездена мало місця, але багато порядку. Сніданок за всіма правилами, бо це зближує родину з дітьми різних батьків.

Серед п”ятьох власних дітей Гернер троє ще живуть із нею разом: двоє хлопців-тинейджерів та 25-річна дочка Ульріке. Дочка вже сама стала мамою. Її син Мауро 2009 року пішов у перший клас. Так на площі в 70 квадратних метрів живуть три покоління. Хлопці отримують фахову освіту, дочка хоче стати медсестрою. Кожен займається своєю справою.

Головний ворог Еллен Гернер – монотонність. Нічого не робити втомлює і вона пилососить, пере, дивиться телевізор, пише електронні листи. Поки що в інтернеті їй не вдалося знайти пристойну роботу.

Діти не замінять роботу

Дзвони на сусідній церкві пробили дванадцяту годину – час забирати онука. Швиденько викурила сигарету і через кілька хвилин Еллен Гернер уже стоїть на шкільному подвір”ї.

Бумс! У найбільшу калюжу поруч із нею падає апельсин. Потім ще один. На курточці Еллен Гернер брудні плями, а з вікна старої школи чути задоволений сміх. Жінка обурюється: “У наші часи таке було неможливо собі уявити!” Нарешті виходить Мауро, який радий бачити бабусю.

Другий онук, якого звати Лінус, теж її дуже любить. Може, жінці варто відкрити дитячий садок? Вона відмахується і каже, що після п”ятьох власних дітей в неї не залишилося нервів для виховання інших.

НДР – Куба – Німеччина

Gesichter Deutschlands Porträt ElGöP2.jpg
Спогади про НДР: "Нам жилося непогано"Фото: DW

Еллен Гернер народилася і виросла в саксонському місті Цвікау, куди її батьки потрапили після Другої світової війни. Вони були судетськими німцями, тобто належали до німецької меншини на чеській території. Після війни їх змусили залишити країну й так вони опинилися в Цвікау. У школі вона добре навчалася, її атестат був другим кращим у класі. Еллен Гернер могла б отримати вищу освіту, але для цього довелося б залишити Цвікау, а вона тоді цього не хотіла. Спочатку вона працювала на паперовій фабриці, потім на хлібозаводі. Про НДР вона досі згадує приязно: “У нас у всіх була робота і хороші зарплати. Банани були не кожного дня, апельсини були з Куби, вони там інші, з них можна лише пити сік. Але нам жилося непогано”, - каже вона.

До речі, про Кубу. Звідти в НДР потрапляли не лише апельсини, а й гастарбайтери. В одного з них закохалася Еллен Гернер і поїхала жити на Кубу, незадовго до падіння Берлінського муру. Справжній культурний шок чекав на неї, коли вона 1996 року повернулася звідти до об'єднаної Німеччини. Життя в Цвікау, що в часи НДР був промисловим центром, завмерло. Всі фабрики, в тому числі хлібозавод, на якому працювала Еллен Гернер, закрилися.

Але в неї не опустилися руки. Жінка отримала нову спеціальність, навчилася працювати з комп”ютером. Працювала на різних роботах: спочатку в будинку для глухих, пізніше на Канарських островах. Європа об”єднувалася, а вона знала іспанську мову. Політ літаком на нову роботу їй оплатило Відомство з питань праці. Вона працювала на кухні та на рецепції фешенебельного готелю, потім в охоронному бюро. А потім сталася світова економічна криза і Еллен Гернер втратила роботу. Тепер вона сидить перед лептопом у Дрездені й шукає роботу.

Надія лишається

На обід у цей день – картопляне пюре та смажене рибне філе. Минуло півдня – Слава богу! – каже Еллен Гернер. Тепер швиденько треба сходити до поштової скрині... На жаль, там знову нічого. Еллен Гернер зареєструвалася в багатьох фірмах, що допомагають знайти роботу і пропонувала свої послуги охоронному агентству. В Дрездені багато музеїв, які вона з задоволенням би охороняла.

Якось вона бачила оголошення в газеті: готель у Тиролі шукає рецепціоністку. Вона подала заяву, але її відразу спитали про вік. “Гаразд, я вже не першої свіжості, мені 54”,- зізналася вона, говорячи з сильним саксонським акцентом. Їй ввічливо пообіцяли “не втрачати зв”язку”. Відтоді минуло вже чимало часу.

54? Може, краще сказати – всього 54! Бо Еллен Гернер не здається: “Для мене немає нічого більш принизливого, ніж сказати, що я живу на соціальну допомогу. Щоб вирватися з цього, кола я готова на все!” Коли вона це говорить, на очах виступають сльози.

Автор: Анастасія Буцко / Роман Гончаренко

Редактор: Захар Бутирський