1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

Aмериканський госпіталь у Німеччині: як тут лікують українців

Пораненим в Іраку солдатам міжнародного контингенту найперша медична допомога надається в самій країні. На подальше лікування вони потрапляють до Німеччини, в госпіталь американських збройних сил в містечку Ландштуль. Сюди ж прибувають і ті українські солдатиз Іраку, котрі потребують серйозної медичної допомоги.

Про госпіталь в Ландштулі інформації в пресі небагато із зрозумілихпричин: установа це військова, тим більше американська, яка підпорядкована командуванню американських військ у Німеччині. Оскількиамериканці ведуть війну і вже неодноразово ставали мішенню міжнародних терористів, то адміністрація зацікавлена в тому, щоб не дуже поширюватися про те, як функціонує установа. З іншого боку, брак достовірної інформації породжує чутки, і саме на основі однобічної, а відтак неповної інформації, як вважають медики, в українській пресі з"явилася стаття, в якій розповідаються дивніречі про методи лікування в госпіталі в Ландштулі, зокрема, українських військових.

Аби одержати інформацію з перших рук я й відправився у відрядження до Ландштуля, що на заході країни, майже на самому кордоні з Францією.

Госпіталь зустрів привітно, але суворо: німецькі солдати, що стоять тут на чатах, озброєні найновішою автоматичною зброєю, окрім тогооб"єкт охороняє ще й приватна німецька фірма. Звичайно, високий паркан і колючій дріт, а перед в"їздом - така потужна металева загорожа, що мені здалося, що тут не вдасться прорватися не те що автомобілю з вибухівкою, як це іноді роблять терористи-самогубці, але й танку.

Це величезна лікарня на півтори сотні ліжок. Ще рік тому в госпіталіпрацювало близько двохсот лікарів-американців. Але на початку березня минулого року в ході підготовки до війни в Іраку сюди додатково приїхали лікарі з резервоного госпіталю в Каліфорнії. Госпіталь уЛандштулі обслуговує не лише розташовану поблизу американську авіаційну базу в Рамштайні, не лише увесь американський військовийконтингент у Німеччині та їхні родини, але й американських цивільних моряків Середземномор"я, американських посольських і консульських працівників з усієї Європи, американські бізнесові представництва. Усього близько 300 тисяч американців. Сюди ж привозять американських поранених з Боснії та Герцеговини, Косова, а з початком американської антитерористичної кампанії - із Афганістану. Нині велика кількість поранених надходить з Іраку - як американців, так і солдатів коаліції. Всього з березня минулого року тут одержали допомогу понад 9 тисяч поцієнтів. Зрозуміло, що потрапляють сюди й українці. Розповідає керівник відділення по зв"язках з пресою Мері Шоу:

"Українські пацієнти перебували тут досить тривалий час, тому що вони потребували інтенсивної медичної длопомоги. Отже, лікування забрало кілька тижнів. Ми виявили у них усі види поранень - в шию, в руки й у ноги, були поранення в голову, а також травми очей. Річ у тім, що у військовослужбовців в Іраку бронежилетами дуже добре захищені спина, груди, плечі, а шоломом - голова. Однак руки, ноги та очі майже не захищені, тому було кілька поранень саме сюди".

Як я вже згадував, в одній з українських газет кілька тижнів тому з"явилася стаття про погані, на думку автора, методи лікування українських солдатів в американському госпіталі на німецькій землі. Він вважає, що кількість наркотичних речовин, які вводяться для зменшенняболю, була надто великою, що зробило з тих, хто тут лікувався, справжніх наркоманів. Я цитую статтю: "А полегшуючи солдатам страждання, їм за потребою і без неї вводили конячі дози... морфіну". Статтяназивалася "Наших миротворців "підсадили" на голку". Неабиякий закид американським лікарям.

Як на мене, то проблем тут кілька. Перша: чи існують у світі якісь норми, які однозначно регламентуюить кількість наркотиків, які практично в усьому світі вживаються як знеболююче. По-друге, чи достатнякваліфікація місцевих лікарів, тобто, чи знають американці, як треба лікувати - що значить "вводили за потребою і без неї"? І по-третє, можливо лікують американці своїх солдатів одним чином, краще, вводячи їм людські дози, а інших, таких як українські, приміром, гірше, вводячи їм "конячі дози", що і призводить до таких жахливих, як вважає українська газета, наслідків. Про цю проблему ми говоримо з одним з керівників клініки в Ландштулі, американським лікарем-підполковником Річардом Джорданом:

"Відповідно до Федерального законодавства Сполучених Штатів Америки, ми повинні запобігати болю. На питання, який біль людини може витримати, і коли треба починати вводити і скільки знеболюючихречовин, однозначної відповіді нема, воно нині дебатується в медичній науці".

Відповів американський лікар з двадцятилітнім медичним досвідом і на запитання про можливу різницю в підході до лікування солдатів різних армій:

"Піклування про пацієнтів у нас однакове. Незалежно від того, звідки вони. У нас пацієнти 40 націй. Смішно про це говорити, але ми просто фізично не могли б робити між ними різниці в наданні медичної допомоги. Пацієнти госпіталю мають однакові права. Хворі українськісолдати мають такі самі права, як і американські".

Зрозуміло, що аби пересвідчитися в уміннях лікарів і оснащенні клініки, я зустрівся з одним з українських вояків, який буквально наступного дня мав повертатися до Іраку. Підполковник потрапив сюди не збойовим пораненням, а з виразкою шлунку. Оскільки оперувати його в Іраку можливості не було, американці привезли його до Німеччини. Підполковник, ще досить молода людина, просив не називати його прізвища з досить зрозумілої людської причини: його батьки, літнілюди, не знають, що він поїхав до Іраку. І тому він не хоче їх марно хвилювати. Ось що він розповів:

"31 грудня в мене щось заболіло в животі. Заболіло-заболіло, і я пішов до лікарів. У нас там теж є лікарі - українські та грузинські. Тринадцять грузинських лікарів приїхало туди в рамках миротворчої місії і серед них - провідний хірург збройних сил Грузії, тобто досвідчений такий хірург. Він мене одразу спитав, що трапилося, які аналізи, я розповів про шлункову кровотечу. Вони говорять - виразка. Буквально за 15 хвилин телефонують американцям. Американці одразу - для них головне людина, військовослужбовець, вони не дивляться на гроші- чи вигідно їм це, чи не вигідно. Одразу на вертоліт "Блек хок" - і в Багдад. Там вони надали мені першу медичну допомогу, зробили аналізи - виразка, кровотеча. Перелили кров, і літаком "Геркулес" 3 січня я вже прилетів сюди. Я думав, що тут мені робитимуть операцію. Бо виразка на Україні - це проблема. Тут вони її лікують - я не знаю, яне хочу нікого образити, може, на Україні так само лікують, - але я абсолютно нічого не відчув, мене забрали на каталках, завезли туди, дали укол. Я заснув. А коли прокинувся, лікар показав мені фотографію моєї виразки і сказав, що в тебе більше виразки немає. Чимось вони там її запаяли, якимось лазером - і все. Кажуть таблеточки поп"єш... Я кажу: а дієта? Він каже: ніякої дієти, виразка не від того, що ти щось з"їв неправильне. Це мікроб "Н". Тепер ми мікроб убили, твою виразку запаяли, все нормально. Тобто десять днів, а я вже ходжу. Можу боротися з будь-ким, жодних проблем, ходжу в їдальню, все їм.А таблетки для того, щоб підняти гемоглобін. Кажуть: оце два місяціпоп"єш таблетки, щоб почервонів, - і все. Тепер я вже готовий у бій.Ніяких проблем".

Це щодо американської медицини і того, чи досить розуміються американські лікарі на лікуванні. Розпитав я українського вояка і про можливу різницю між лікуванням солдатів різних націй.

"Тут заходиш до їдальні, з тобою за столом сидить генерал, їсть, вінз такою самою біркою на руці, як і ти. Він - хворий. А коли його виписували, то я побачив, що він трьохзірковий генерал. Полковників тутдуже багато лежить. Але в них перш за все - хворий. Ніяких пільг ненадається за рангом, за чином... Для них це не питання. Хворий - цеперш за все хворий. І для них найголовніше завдання полягає в тому, щоб ти у найближчий час був "не хворий", щоб тебе вилікувати. А дивляться на твої звання, коли ти вже вилікувався, коли ти одягнеш форму. А поки ти ходиш у лікарняному цивільному, ти просто хворий.До нас вони дуже гарно ставляться. Чемні всі такі. Приносять тобі щось у палату і кажуть "Спасибі" - "Thank you, thank you!", хоча начебто я повинен дякувати... Вони - абсолютно професіонали. Вони - фахівці своєї справи. Дивишся, як вони все виконують, - із задоволенням, із посмішкою на обличчі, як мовиться. Добре, що в нас є такі партнери".

Уже дорогою з госпіталя додому я подумав про те, що дуже добре,що скільки журналістів, стільки й думок. Зрозуміло, ми по-різному ставимося до багатьох актуальних проблем, приміром таких гострих як відповідність агресії в Іраку міжнародним нормам чи доцільність участі українських військових у вирішенні іракських проблем. Але, мабуть, некоректно й непрофесійно, подумалося мені, журналістові судити про рівень кваліфікації лікарів, а тим більше висловлювати свої міркування про "конячість" чи "неконячість" дозування медикаментів, не бачачи пораненого і не знаючи його стану - так би мовити, заочно і заднім числом, коли навіть досвідчені лікарі бувають дуже обережними. Принаймні американські лікарі, прощаючись, не давали жодних порад про те, яким побитом мені краще готувати цей журнал.

Віктор Тимченко.