1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

60 років після війни: “остарбайтери”

Від семи до одинадцяти мільйонів людей примусово працювали в Німеччині в роки Другої світової війни. Більшість походила з окупованої нацистами Східної Європи, тому їх називали “остарбайтерами”, “робітниками зі Сходу”. Примусову працю тоді викорстовували всі – промисловість, сільське господарство і навіть церква.

Нюрнберзький процес

Нюрнберзький процес

У нацистській Німеччині за використання примусової праці відповідав Франц Заукель. Коли війна закінчилася, він постав перед трибуналом у Нюрнберзі, на якому судили нацистських злочинців. Сам Заукель та його адвокати стверджували тоді, що використання примусової праці не було ані нелегальним, ані нелюдським. Ось уривок з виступу одного з адвокатів на нюрнберзькому процесі:

”Існує один факт, який говорить на користь обвинуваченого Заукеля. Робітники хотіли працювати й працювали дуже старанно, на чому постійно наголошують свідки. А коли все розвалилося, то не було повстання. Не було так, щоб робітники помстилися своїм рабовласникам”.

Одним із свідків на нюрнберзькому процесі виступав лікар Вільгельм Йеґер. Він розказував про справжні умови праці в таборах для примусових робітників. У цьому виступі Йеґер розказує про один із заводів промислового магната Круппа, на якому виробляли військову техніку:

Коли я вперше побував у цьому таборі, я побачив там людей, які потерпали від відкритих ран та інших хвороб. Не було жодних медикаментів та бинтів. Особливо поганими були санітарні умови. На 1200 людей було лише 10 туалетів. Екскременти лежали на підлозі, поширюючи заразні хвороби. Робітники хворіли на тиф”.

Про інший табір примусових робітників лікар Йеґер розказав таке:

”Майже півроку робіники жили в собачих будках та старих печах. Собачі будки були один метр заввишки, три метри завдовжки й два завширшки. У кожній будці спали п”ять людей. Води в таборі не було”.

Безжалісна експлуатація примусової праці почалася 1939 року, з початком Другої світової війни в Польщі. Німці проводили справжнє полювання на поляків, й відправили на примусову роботу 300 тисяч польських військовополонених та понад півтора мільйона цивільних.

На куртках цивільні примусові робітники були зобов”язані носити спеціальні нашивки. Латинська літера ”P” означала ”поляк”, а словом ”Ost” (Схід) мітили робітників з Радянського Союзу. Третина були молоді жінки й дівчата, багатьом лише по 13-14 років. Працювали по 12 годин, а ще були багатогодинні марші на роботу й назад до бараків у таборах. Тих, хто заслаб, відокремлювали від інших. Для більшості це означало смерть.

Розповідає єврейка з Угорщини, яка була в концтаборі ”Освенцим” і працювала на військовій фабриці:

”Ми щодня працювали по десять годин, у неділю теж. До залізничної станції було три кілометри, туди й назад. Нормального одягу й взуття у нас не було. Це було найгірше. Ми загортали ноги в папір, бо не було шкарпеток. Так і ходили: ноги загорнуті в папір і в дерев”яних черевиках.”

Про те, як поводилися з радянськими військовополоненими на одному з заводів концерну Круппа в Ессені, розповідає польський лікар Аполінарій Ґотовікі. Він сам потрапив у німецький полон і працював лікарем. Ось як він описав умови життя радянських примусових робітників:

”Їсти давали брудний водянистий суп. Часто військовополоненим доводилося харчуватися гнилою капустою. Тіла померлих нерідко лежали на солом”яних мішках по два-три дні поки вони не почали смердіти так, що інші виносили їх на двір і закопували в першому ліпшому місці”.

Деякі підприємства навіть будували свої фабрики поруч з концтаборами. Приницип називався ”знищення через роботу” – кого не вбили відразу, той працював доки, доки не вмирав. Але на процесі в Нюрнберзі Франц Заукель, який керував багатомільйонною армією примусових робітників, демонстрував погану поінформованість:

”Вислів ”знищення через роботу” я вперше почув у залі суду”.

Після війни питання компенсацій колишнім підневільним робітникам тривалий час залишалося невирішеним. Багато хто намагався отримати відшкодування через суд, але як правило даремно. Лише у 2000 році уряд Німеччини та промисловість заснували спільний компенсаційний фонд. Кожна сторона віділила по п”ять мільярдів тоді ще німецьких марок. Більшість цих грошей уже виплачена колишнім остарбайтерам, які зараз мешкають в Україні, Росії, Білорусі, Польщі або Чехії.

Окрім державного фонду колишнім підневільним робітникам зі Східної Європи допомагають також і окремі німецькі фірми або установи, які використовували примусову працю в роки війни. Існують щонайменше десятки приватних ініціатив, які розшукують колишніх ”остарбайтерів”, наприклад, в Україні, допомагають їм матеріально – грошима чи ліками – відвідують їх на батьківщині або запрошують до себе. Одна з таких зустрічей відбудеться наступного тижня. Розповідає Лідія Мельник:

6 квітня розпочнеться тижнева подорож делегації Євангелічно-лютеранської церкви в Україну. Вже не вперше відвідує Київ німецька група на чолі з пастором Йорном-Еріком Ґутгайлем та істориком Уве Камінським. Ця ініціатива бере свій початок у 2002 році, коли представники церкви рейнського регіону вперше зустрілись у столиці України із колишніми примусовими робітниками, що в роки Другої світової війни працювали в різних її установах. Загалом із 1200 осіб, вимушено задіяних у ті роки в церковних господарствах, лікарнях та притулках, майже половина походила з України. На першу зустріч, організовану Євангелічно-лютеранською церквою рейнського регіону спільно із німецьким фондом ”Пам´ять, відповідальність і майбутнє”, в листопаді 2002 року до Києва із 18 запрошених колишніх примусових робітників-українців приїхало восьмеро.

Їхні спогади, роздуми, фотографії лягли в основу книги Ґутгайля та Камінського, котра побачила світ у Вупперталі. Берлінський історик Камінський вже тривалий час досліджує цю проблему і є автором ґрунтовної праці ”Примусова служба. Іноземні робітники в Євангелічно- лютеранській церкві рейнського регіону”.

”З мого наукового дослідження про примусових робітників у Євангелічно-лютеранській церкві дуже швидко зародилася програма зустрічей. Примусові робітники з України в церкві рейнського регіону складали близько 50 відсотків загальної кількості. На сьогоднішній день ця тема в Україні викликає менше зацікавлення. І це одна з причин, чому ми їдемо в Україну разом із молоддю і спробуємо привернути увагу громадськості до проблеми своєю виставкою.”

Уве Камінський вважає цю проблему особливою ще й тому, що вона - одна із небагатьох пов”язаних із націонал-соціалізмом, де історик ще має нагоду вислухати живих свідків епохи. В квітні 2003 року колишні примусові робітники з України побували й на рейнській землі, повернувшись майже через 60 років у місця, де колись працювали. Комусь ще пощастило зустрітися із давніми знайомими, а хтось тільки очікує на зустріч крізь десятиліття: цього разу в групі, котра готується до київської поїздки з-поміж 16 учасників є й семидесятитрьохрічний теолог Ако Гаарбек та його сестра Майке. На них в українському Нікополі чекає Марія Букас – в 1942-му дівчина майже чотири роки працювала в господарстві пастора Гаарбека в Дюссельдорфі та Вупперталі, піклуючись про дітей.

”У нашій родині було четверо дітей і Марію Букас прислали нам для допомоги в домашньому господарстві. Ми, діти, дуже її полюбили: вона з великим теплом і приязню ставилась до нас. Для моєї молодшої сестри Марія була як мама – водила її всюди за руку, доглядала коли та хворіла, годувала... А ще – вечорами співала в своїй кімнаті дуже зворушливих сумних пісень, зовсім мені незнайомих. Ми завжди сподівалися, що вона вижила в післявоєнний час і не була вислана в Сибір. А потім ми розшукали Марію, були листи, телефонні дзвінки, і ось тепер ми вперше їдемо із сестрою відвідати її”.

Окрім зустрічей із очевидцями та учасниками подій, попередні відвідини супроводжувала організована німецькими школярами тематична виставка ”Примусова служба”. Тепер, на третьому ”київському” етапі проекту ініціатива, котру окрім фонду ”Пам´ять, відповідальність і майбутнє” підтримує і його партнерська організація в Україні - національний фонд ”Взаєморозуміння і примирення”, розшириться за рахунок участі українських школярів та студентів. Перекладену трьома мовами виставку, котру відкриють 10 квітня в Києві, згодом зможуть побачити і в інших містах України. Ініціатор проекту з Дюссельдорфа, Йорн-Ерік Ґутгайль, покладає на цю подорож особливі сподівання:

”Найголовніше в цьому проекті те, що ми відчуваємо власну відповідальність і дозволимо забути події тих років, коли людей примусово вивозили з України на роботу в Німеччину. Молодь також повинна усвідомлювати відповідальність за це, вміти розшукати, порозумітися і попросити пробачення в колишніх примусових робітників за те, що відбувалося колись в ім”я Німеччини... Наступний крок – створити можливості співпраці із тими людьми, котрі живуть в Україні зараз, котрі прагнуть до Європи. Співпрацювати з ними, щоб ніколи не повторилося те, що трапилось”.