100-річчя сучасної Туреччини: що буде зі спадщиною Ататюрка

Чи буде велике державне святкування, чи ні? З початку жовтня багато хто в Туреччиніпереймався питанням, як ісламсько-консервативний уряд президента Реджепа Таїпа Ердогана відзначатиме 100-річчя від дня заснування республіки 29 жовтня. Адже ще недавно на порядку денному не було навіть офіційної програми. Подейкують, що іноземні дипломати перепитували один одного, чи отримав хто-небудь запрошення.

Лише 20 жовтня відділ комунікацій Ердогана оголосив, що буде проведено низку заходів, у яких, однак, головна роль буде відведена переважно епосі Ердогана. Тепер світські турки відчувають підтвердження щодо своїх побоювань з приводу того, що Ердоган намагається розмити спадщину батька-засновника Ататюрка та посісти його місце, створивши культ Ердогана та зробивши ще кілька кроків на шляху до перетворення Туреччини на ісламістську країну.

Ердоган хоче стати новим Ататюрком?

"Турецьке століття" - таким було гасло передвиборчої кампанії Ердогана, з яким він знову переміг на виборах у травні 2023 року і забезпечив собі президентський термін ще на п'ять років. Ердоган перебуває при владі в Туреччині вже понад 20 років. Тепер він хоче увійти в історію як державний діяч, який очолив республіку в другому столітті від дня її заснування.

Читайте також: Ердоган відмовився назвати ХАМАС терористами

Беате Апельт (Beate Apelt), голова турецького відділення представництва Фонду Фрідріха Науманна за свободу, напередодні ювілею республіки вбачає багато символічних деталей, мета яких - поставити Ердогана в один ряд з Ататюрком. Тут і вислів "століття Туреччини", і портрети двох лідерів однакового розміру, розташовані пліч-о-пліч. Ця символіка покликана говорити про те, що Ататюрк - ініціатор, а Ердоган - завершальний проєкт великого століття, вважає Апельт.

Німецька експертка відзначає дедалі більше невдоволення багатьох турків тим, що 100-річчя заснування країни не відзначають із більшою урочистістю. Крім того, багато святкових заходів пов'язані з релігійними елементами. На думку Апельт, це, "звичайно ж, не в дусі Ататюрка". Батько-засновник Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк запровадив чіткий поділ між державою та релігією. Дотримуючись принципу світськості, він також скасував релігійні братства і халіфат, тому ісламісти донині відчувають до нього неприязнь.

Ердоган же з моменту свого приходу до влади підтримує подібні релігійні групи, надаючи їм численні привілеї. До речі, він ніколи не вимовляє повного імені Мустафи Кемаля Ататюрка. Для нього він завжди "ветеран Мустафа Кемаль". Адже "Ататюрк" означає "прабатько турків". "Схоже, він цього не визнає", - так звучить поширена критика на адресу Ердогана. Ліберальне особисте життя Ататюрка, його стосунки з жінками та вживання алкоголю також викликають презирство в колах правлячої партії.

Туреччина Ататюрка - страшний сон Ердогана?

Засновник держави Ататюрк мріяв про західну, сучасну і світську республіку. Протягом кількох років він провів безліч реформ. Він замінив арабський алфавіт на латинський, перейняв західні правові кодекси, запровадив виборче право для жінок. Ататюрк навіть ухвалив закон про головні убори, який зобов'язував турків розпрощатися з османськими релігійними головними уборами, як-от феска або тюрбан, і одягатися на сучасний лад, як у Лондоні, Берліні та Парижі.

Ще однією довгостроковою метою Ататюрка було формування турецької нації з руїн багатонаціональної Османської імперії. Це вдалося реалізувати лише обмежено. У країні досі тривають конфлікти з представниками низки національних меншин, серед яких вірмени, алевіти та курди. Лише у збройному конфлікті із забороненою в країні Робітничею партією Курдистану з 1984 року загинули майже 40 тисяч осіб.                    

Коли сьогодні в Туреччині говорять про світські реформи в країні, то насамперед називають ім'я Ататюрка. Але за часів його правління вони мали другорядне значення, вважає Салім Чевік (Salim Cevik), експерт із Туреччини з берлінського фонду "Наука і політика" (SWP). У тогочасній ситуації - після програної Першої світової війни, розпаду Османської імперії та виснажливої визвольної війни проти держав-переможниць - Ататюрк та його послідовники мали лише одну мету: врятувати державне утворення, що лишилося, від цілковитого занепаду та створити сильну республіку, здатну протистояти будь-яким атакам і зсередини, і ззовні.

"І здебільшого їм це вдалося", - підсумовує Чевік. За його словами, за минулі 100 років турецька держава перетворилася на сильну регіональну державу, існування якої не ставиться під сумнів та яке не перебуває під загрозою ззовні. Завдяки членству в НАТО та інших альянсах країна стала невід'ємною частиною міжнародної політичної системи.

Між Європою та Близьким Сходом

"Туреччина - важливий гравець, особливо на території між Європою та Близьким Сходом", - наголошує Беате Апельт із Фонду Фрідріха Науманна. Це зумовлено геостратегічним розташуванням країни-члена НАТО між Чорним і Середземним морями, яка, до того ж, контролює протоки Босфор і Дарданелли. Не менш важливим є і центральне розташування Туреччини між ЄС, Росією та вкрай проблемним сусідством на південному сході, де Туреччина має кордони з Сирією, Іраком та Іраном.

Останніми роками Ердоган уміло використовував географічне положення своєї країни, пропонуючи свої послуги як посередника в регіональних конфліктах, каже Апельт. Наприклад, між Україною і Росією або, як нині, між Ізраїлем і ХАМАС. На її думку, Ердоган цілком може відігравати конструктивну роль, як він це зробив у випадку із "зерновою угодою" для України.

Читайте також: Ердоган підписав протокол про вступ Швеції до НАТО

Водночас президент Туреччини намагається витягти з кожного такого випадку максимальну вигоду для себе і своєї країни. Найсвіжіший приклад, за словами Апельта, - це блокування Ердоганом приєднання Швеції до НАТО. Ще влітку Ердоган погодився не перешкоджати вступу Швеції до Альянсу в тому разі, якщо Євросоюз відновить переговори з Анкарою про вступ до ЄС.

Тон зовнішньої політики стає дедалі агресивнішим

Після заснування Турецької Республіки 100 років тому Ататюрк почав проводити миролюбну зовнішню політику. На думку політолога Чевіка, його метою було вберегти ще дуже молоду республіку від міжнародних криз. Туреччина залишилася вірною цьому курсу - за винятком конфлікту навколо середземноморського острова Кіпр у середині 1970-х років.

У перші роки свого правління Ердоган також уникав конфліктів у зовнішній політиці. Лише під час революційних рухів так званої "арабської весни" він пішов на конфронтацію з арабським світом і став на бік повстанців. Але й тоді його зовнішня політика мала мирний характер.

Однак останніми роками в турецькій політиці переважає агресивний тон на тлі мілітаризації країни. Причина в тому, що "м'яка сила" Анкари стає дедалі менш впливовою, тому єдиним засобом Ердоган вбачає зростання військової міці. На цьому тлі турецькі повітряні атаки на півночі Іраку і Сирії стали предметом критики з боку міжнародної спільноти. Озброєння джихадистських угруповань у Сирії та відправлення найманців до Лівії та Нагірного Карабаху також викликали невдоволення Заходу.