1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Головна

”Європа загубила свої кордони”

Французьке видання ЛЕ МОНД ДІПЛОМАТІК присвятило цього тижня темам, так і чи інакше пов”язаним з Україною, одразу дві великі статті. Автор однієї з них намагається провести паралелі між нещодавніми подіями у Києві та більш давніми – у двох інших європейських містах. Газета пише:

”Белград 2000, Тбілісі 2003, Київ 2004: три мирних повстання, які призвели до падіння ганебних, продажних, цілком недемократичних правителів. Тричі схожий перебіг подій.... ”Помаранчевий рух” на вулицях Києва використовував ті ж самі методи, що й демократична опозиція в Белграді чи Тбілісі. Це – не випадковість, оскільки ці рухи не тільки вчилися одне в одного, а й підтримувалися одними й тими самими силами на Заході. Ця допомога була в усіх трьох випадках важливою, проте вирішальними стали два інші фактори: злочинний режим та активна участь населення".

Газета підкреслює, що у кожній з трьох країн чималу роль у мирній революції відіграли молодіжні організації на кшталт сербського ”Отпору”. Українська ”Пора”, зауважує ЛЕ МОНД ДІПЛОМАТІК, багато що взяли з сербської концепції ”мирної непокори”. Втім далі видання зазначає:

”....було б невірним вважати, що ці масові протести громадян, тим паче, що йшлося про фальсифікацію виборів, можна імпортувати в якусь країну без врахування обставин. Усе-таки рішення про повалення правлячої верхівки остаточно приймають самі громадяни”.

У другій статті під назвою ”Стати західними, залишаючись східними”, присвяченій виключно Україні, ЛЕ МОНД ДІПЛОМАТІК

ставить питання про подальші стосунки Москви та Києва:

”Посилена західна орієнтація України сприймається Москвою з недовірою, бо вона може призвести до послаблення самої Росії. Але й Україна має підстави не ставати в жорстку опозицію до Москви, насамперед, через енергоносії. Важливу роль у цій ситуації має відіграти Євросоюз, який зовсім не зацікавлений у тому, щоб блакитний газ згорів в помаранчевому полум”ї.”

Українську революцію видання називає ”можливо, найбільш значущим геополітичним переламом з часів розпаду СРСР та Югославії” та цитує слова з книги Збіґнєва Бжезинського :

”Розширення євроатлантичного простору вимагає інтеграції держав колишнього Радянського Союзу, насамперед України”.

Це ж запитання ставить і Вернер Вайденфельд, політолог з Мюнхена, автор статті у німецькій газеті ЗЮДДОЙЧЕ ЦАЙТУНГ:

”Після рішення про початок переговорів про вступ Туреччини до ЄС передбачити, якими будуть остаточні кордони Європи, дуже важко. Говорити, що для Туреччини є місце в спільноті, а для України або Марокко немає - це є нонсенс. Рішення щодо Туреччини стало початком процесу розширення, завершенню якого сьогодні не можна дати раціонального визначення. Україна, яка має кількастолітню спільну історію з Польщею та Австрією, у середньостроковій перспективі стане членом ЄС. Те саме стосується балканських і північноафриканських країн. І хто ж тоді стане зачиняти двері перед носом у Ізраїля? Зрештою, стратегічний розрахунок приведе ЄС до переговорів з Росією та кавказськими країнами. З якими аргументами можна відмовити у членстві Грузії та Вірменії?"

запитує ЗЮДДОЙЧЕ ЦАТУНГ і робить такий висновок:

”Чим раніше Європа збагне стратегічні масштаби того шляху, на який вона стала, тим краще. Проте нині цієї реальності уникають. Натомість із пафосом поширюється заспокоювальне твердження про те, що Туреччина ніби буде останньою країною, котра домагатиметься вступу до ЄС”.

Причини такої ситуації автор вбачає у історичному розвиткові Європи:

”Європейська ідентичність завжди була недорозвинена, витискалася національними і регіональними самоусвідомленнями. Європейський профіль формувався спільними стражданнями або успіхами, які закарбувалися у головах людей. Тепер же ці світоглядні позиції втратили свою опору. Прагматична Європа нині навіть не в силах визначити своє культурне коріння у спільній Конституції. Європі без кордонів бракує тих рамок, які є необхідними для формування спільної ідентичності. Культурологічні конгреси, приміром, лишаються безпорадними у пошуку європейської душі. Ці пошуки стають матеріалом для сатири у фельєтонах. Стратегічна невизначеність політики призвела до розгубленості громадян Європи і кризи самоідентифікації”.

Далі ЗЮДДОЙЧЕ ЦАЙТУНГ зауважує:

”Європейці шукають прихистку в традиціях, національному самоусвідомленні, у регіональному патріотизмові. Все це додає людям певності, але вони не бачать європейських горизонтів. Європа розчиняється. Цей висновок має лякати нас.

Проте, на думку автора статті, вихід з такого стану існує, і звучить він так:

”Тільки тоді, коли величезні проблеми Європи будуть названі своїми іменами, а думки з приводу європейського майбутнього буде впорядковано, тоді Європа, можливо, отримає ще один шанс”.

Огляд преси підготували Ірина Кащей та Євген Тейзе