1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Юрій Андрухович: Україна вже не може не бути незалежною

Українському письменнику Юрію Андруховичу присудили одну з найпрестижніших німецьких нагород - медаль імені Ґете. Проте головна тема його інтерв'ю Deutsche Welle - незалежність України, проголошена 25 років тому.

Юрій Андрухович

Юрій Андрухович

Deutsche Welle: По-перше, хочу привітати Вас із нагородженням медаллю імені Ґете. Вас відзначили як письменника, поета, діяча культури, який дуже багато зробив для культурного обміну між Україною та Німеччиною. Проте нам все ж таки доведеться розпочати не з культури, а з політики. Україна відзначає День незалежності. Наскільки реально вона незалежна? Її політика, її економіка? Незалежна від Росії, Європи, олігархів?

Юрій Андрухович: Мабуть, у сучасному світі складно знайти якусь абсолютно незалежну країну. Наш світ тісний, і різноманітні залежності, зв'язки неминучі. До того ж і часу (з історичної точки зору) після 24 серпня 1991 року пройшло небагато. Тоді, проголосивши свою незалежність, Україна, звичайно ж, не стала незалежною у повному розумінні цього слова. Вона не була такою і через десятиліття. Тому що процес набуття своїх фундаментальних цінностей, процес формування, у першу чергу, громадянської свідомості і громадянського суспільства проходив в Україні мляво. Лідерами були люди, як і раніше страшенно залежні від Москви, хоча вони і намагалися водночас загравати з Заходом. Але часи змінювались. Першою серйозною спробою стати незалежними була Помаранчева революція, був перший Майдан 2004 року. Потім усі заспокоїлися, спочили на лаврах, і сталося те, що сталося. І лише другий Майдан став точкою неповернення.

Виходить щось на кшталт лекції з новітньої історії України, але все це важливо нагадати, щоб зрозуміти, що призвело до сплеску соціальних надій, соціального оптимізму, зрозуміти, як вдалося розірвати це порочне коло, припинити тупцювання на місці. І зараз вже можна сказати: Україна вже не може не бути незалежною. До речі, значною мірою це стало можливим через агресивну політику Росії, яка не змогла перетравити такі зміни в Україні і, очолювана своїм президентом, увімкнувши військову міць, вирішила покласти край цій перспективі досягнення справжньої незалежності.

Як би Ви зараз оцінили цю перспективу?

Сьогодні ми опинилися в ситуації, коли нічого ще не вирішено. Війна триває, підтримки з боку західної спільноти - у тій мірі, на яку би могла розраховувати Україна, - у нас немає. А ми залежні від цієї підтримки, від фінансової, військової допомоги, якої практично не видно, залежні і від моральної підтримки. Ну, і, звичайно, Україна залежить від агресора - у тому сенсі, що нам доводиться реагувати. Наші дії, у тому числі на лінії фронту, залежать від нападника. Імперія розвалилася 25 років тому, але певна інерція ще лишилася. Що робити: історичний час тече повільніше, ніж, так би мовити, фізичний, тому нам треба запастися терпінням.

Що зараз є найважливішим для цього процесу формування українського суспільства, української державності? Економіка? Мова? Війна з Росією? Щось іще?

Є, умовно кажучи, європейська мрія. Вона значною мірою не співпадає зі складними реаліями сучасного Європейського Союзу, але для України все одно залишається актуальною. Тобто існує певна сума цінностей, якихось показників, до яких нам варто прагнути. Це не самоціль для нас, а можливість змінити свою країну, змінити, звичайно ж, на краще. Головна перешкода тут - зовнішня. Це війна, яка, м'яко кажучи, відволікає. Протистояння з Росією створює набагато більше проблем, ніж було би у мирний час.

Але от що цікаво: саме війна дозволила подолати одну з достатньо складних для українського суспільства проблем - проблему мови, про яку Ви згадали, конфлікт між двома основними мовними групами - українською і російською. На мій погляд, потенційно це була одна з найбільш небезпечних мін, закладених у фундамент української державності. Проте перед лицем серйозних випробувань це перестає бути суттєвим. Тобто можна точно так само захищати Україну, свою батьківщину, і не лише на фронті, і з російською рідною мовою, як і з українською.

Це, щоправда, не означає, що ми досягли якоїсь стабільності, тому що одна з базових проблем суспільства не вирішена. Я говорю про величезну прірву між можновладцями, тобто олігархічним нашаруванням і вищим політичним класом, та усією рештою. Виходить, що найскладніше для України, для українського суспільства - долати таку нерівність. Надія тут на те, що українці не змирилися з таким станом справ. У наших можновладців дуже і дуже хитке становище. Адже над ними завжди висить перспектива чергового Майдану, а, крім того, громадянське суспільство України знайшло собі союзника у західних урядах. Вищі чиновники Європейського Союзу та Сполучених Штатів здійснюють постійний тиск на українську владу, і це продуктивно. Спільними зусиллями, сподіваюся, вдасться подолати цю нерівність, перемогти корупцію. Процес, звичайно, складний, багатоскладовий, проте не безнадійний.

Дивитись відео 04:53

Майданна публіцистика: чим українські письменники зворушили Європу

Аудіо й відео до теми