1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Європа

Франческо Палермо: Універсальної практики щодо мов нацменшин у Європі не існує

Якою мовою вчаться у школах в Європі діти представників нацменшин? Як встановити розумний баланс між ствердженням державної мови і правами нацменшин? Міжнародний експерт Франческо Палермо відповідає на запитання DW.

Франческо Палермо: Універсальної практики щодо мов нацменшин у Європі не існує

Франческо Палермо, колишній президент консультативного комітету Рамкової конвенції Ради Європи

Український уряд вирішив направити до Венеціанської комісії резонансний законопроект про освіту, який Верховна Рада ухвалила 5 вересня. Деякі його положення, зокрема, щодо мови навчання в школах для дітей з родин нацменшин, спричинила дипломатичний скандал. Оскільки вона передбачає навчання мовою нацменшин лише в початкових класах. Своє обурення Києву, зокрема, висловили Румунія, Польща, Угорщина, Росія і Молдова, чиї меншини - одні з найчисельніших в Україні. Колишній президент консультативного комітету Рамкової конвенції Ради Європи (РЄ) із захисту прав нацменшин Франческо Палермо вважає цілком виправданим бажання держави просувати державну мову, але застерігає українську владу не перетнути межу, за якою починається пряме порушення права на вільне спілкування.

Deutsche Welle: Професоре Палермо, яка загальна практика щодо використання мов національних меншин у школах існує в країнах Європи?

DW.COM

Франческо Палермо: Річ у тім, що єдиної спільної практики чи правила, яке пасувало б всім країнам, у цьому питанні немає. Ви маєте адаптовувати різні обставини до ситуації кожної мови кожної нацменшини у кожній окремій країні. Те, що в Україні позиція російської мови, яка є не лише мовою нацменшини, а якою говорять і ті, хто до цієї меншини не належать, залишається досі невизначеною, надає ситуації специфічних рис у порівнянні зі становищем мов інших національних меншин у європейських країнах. Саме з цієї причини в Європі існують встановлені стандарти, визначені Рамковою конвенцією Ради Європи із захисту прав національних меншин та Європейською хартією регіональних мов чи мов нацменшин, яких Україна має дотримуватися, бо ратифікувала обидва ці документи.

То чи порушує український законопроект про освіту ці два міжнародні документи, про які ви щойно згадали?

Я не бачив тексту закону, тому мені важко його оцінити. Проте з того, що ви мені розповіли, закон встановлює, що освіта мовою нацменшин може надаватися лише в початковій школі, але не в середній та старшій школі.  Якщо це так, то це може бути прямим порушення міжнародних стандартів, встановлених Рамковою конвенцією та Європейською хартією. Зокрема, стаття 14.2 конвенції та її тлумачення консультативним комітетом чітко говорять, що нацменшині має бути надане право на освіту рідною мовою за умови достатнього попиту в районах, де проживають особи, що належать до національних меншин "традиційно або у значній кількості". І такі передумови в Україні є, зокрема, коли йдеться про угорську, румунську та російську меншини. Стаття 8.1.c. Європейської хартії ще більше конкретизує це положення, проголошуючи, що держави зобов’язані дотримуватися принаймні, одного з таких варіантів: зробити доступною середню освіту відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або надати можливість отримувати значну частину середньої освіти цими мовами; або забезпечити в рамках середньої освіти викладання відповідних регіональних чи мов меншин як невід'ємної частини навчального плану.

Професоре Палермо, наведіть, будь ласка, приклади європейських країн, де взаємовідносини мов певних нацменшин і мови державної були б подібними до українських реалій?

Країни, які можна порівняти з Україною, це переважно ті, які колись входили до складу Радянського Союзу. Тому що немає іншої мови нацменшини у Європі, котра має такі ж позиції, як російська мова у колишніх радянських республіках. Можна було б порівняти Україну з Грузією. Але з іншого боку це буде не зовсім коректно, бо грузинська мова не має нічого спільного з російською, тоді коли українська та російська належать до однієї мовної групи. Законодавства деяких країн послуговується концепцією, де згадується "мова, яка є взаємозрозумілою".  На Балканах намагалися вирішити ситуацією саме за допомогою цієї концепції. Згідно з нею, наприклад, від сербського суду не вимагалося, щоб весь його склад володів хорватською чи обов’язкової присутності у суді перекладача з хорватської, бо припускалося, що якщо ти належиш до хорватської нацменшини, то можеш послуговуватися хорватською у суді, оскільки вона є взаємозрозумілою.

Така концепція навряд чи вітатиметься в Україні, де проблема російської мови завжди мала дуже виразне політичне забарвлення.

Справді, якби ситуація в Україні була трохи менш напруженою, то, можливо, щось подібне до цієї концепції можна було б запропонувати деяким її регіонам.  Але з огляду на загальні політичні обставини та настрої суспільства в Україні, це може спричинити певні проблеми, та й сумнівно, що українська влада поставиться із захоплення до цієї ідеї. Адже вона дасть підстави декому сказати: "Ось, бачите, українська мова - це просто діалект російської". А інші говоритимуть, що Україна не здатна сприяти державній мові через вплив Росії. І все відразу зв’яжеться з геополітикою і дуже ускладниться.

В Україні вважають, що проблема російської мови полягає в тому, що вона загрожує своїм домінуванням мові державній. Як же встановити розумний баланс між ствердженням державної мови і правами нацменшин?

В Україні існує парадоксальна ситуація. Російська нацменшина становить там близько 7-8 відсотків, але водночас російською мовою говорить набагато більше людей. Поки що жодній українській владі не вдавалося обмежити використання російської межами російської нацменшини. І тому всі намагання просувати державну мову були з одного боку трохи занадто радикальні, а з іншого  – не надто успішні. З огляду на ці дуже специфічні соціально-лінгвістичні обставини ситуація в Україні у цьому питанні набагато складніша, ніж в інших країнах. Тому рішення має бути вироблено спеціально під Україну. Міжнародні органи з цього приводу завжди заявляли, що країна має право просувати державну мову. Для того, щоб захистити і утверджувати державну мову, держава повинна бути здатна обмежувати використання інших мов, навіть якщо вони є мовами нацменшин, у випадку, якщо вони є надто домінуючими. Проте важко абстрактно визначити, коли ці обмеження легітимні, а коли вони заходять надто далеко. Ця межа дуже нечітка. Але вона повинна пролягати між двома принципами: легітимна мета і право просувати державну мову і свобода кожного індивідуума вільно використовувати для спілкування ту мову, якій він надає перевагу.