1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

Україна в трикутнику з Польщею та Німеччиною: третій нелишній?

Польща дуже пишається своєю ”адвокатською” місією у стосунках України з Євросоюзом. Однак для проштовхування українських інтересів в ЄС однієї Польщі замало. Свідома цього Варшава останнім часом наполегливо намагається залучити до протекції Києва й Німеччину. Утім, польський та німецький підходи до України суттєво різняться.

Канцлер Німеччини Ґергард Шредер та президент Польщі Александр Квасневський

Канцлер Німеччини Ґергард Шредер та президент Польщі Александр Квасневський

Для Польщі Україна – це насамперед геополітичні інтереси. Сильна незалежна Україна вважається противагою неоімперіалістичним зазіханням на пострадянському просторі. У Польщі постійно повторюють відому тезу Бжезінського про те, що без України Росія – просто велика держава, а з нею – імперія. Натомість для Німеччини Україна є радше другорядним партнером, вважає Матеуш Фальковський, науковець польського Інституту громадських досліджень. Він – співавтор книги ”Спільне завдання: Німеччина, Польща та Україна в мінливій Європі”, німецько-польського видання, що недавно побачило світ:

«Німці присвячують Україні значно менше уваги. Вона не виглядає для них важливою в геополітичному сенсі. Вони радше сприймають її як джерело різних небезпек, пов»язаних насамперед з нелегальною міграцією, ймовірним тероризмом тощо. Тоді як Польща розглядає Україну як противагу можливих неоекспансіоністських тенденцій у Росії, як певний геополітичний страховий поліс. Крім того, Польща зацікавлена в тому, щоб східний сусід досяг певного рівня добробуту – тоді це дозволило б відкрити кордони. Для Польщі також важливо, щоб в Україні панував лад, який ґрунтувався б на європейських цінностях. До того ж Варшава має тісні історичні взаємини з Києвом, які сягають багатьох століть. Усе це сприяє розвиткові активнішої політики Польщі щодо України.»

Ці принципи Польща намагається втілити в політиці сусідства ЄС. Німеччина ж робить більшу ставку на Росію. Для неї ризики реінтеграційних процесів на території колишнього Радянського Союзу не відіграють суттєвої ролі, каже німецький співавтор згаданої книги, експерт Фонду ”Наука та політика” Кай-Олаф Ланґ:

«Москва традиційно є і лишатиметься партнером, з яким ведуть діалог провідні країни ЄС. Євросоюзові залежить на тому, щоб стабілізувати Росію, підтримати реформи в цій державі. Проте не думаю, що сусідні країни випадуть з поля зору. Навпаки, саме через розширення Європейського союзу Україна, на мою думку, зайняла помітну позицію у свідомості політичних еліт таких країн, як Німеччина.»

Немає згоди між Німеччиною та Польщею й у питанні про перспективи членства України в ЄС, веде далі Кай-Олаф Ланґ. Польща виступає за те, щоб надати Україні довгострокову перспективу вступу до Євросоюзу. Мовляв, цей стратегічний стимул дасть можливість силам у Києві, орієнтованим на перетворення, втримати зовнішньополітичну орієнтацію на Захід і провести болючі економічні та соціальні реформи. Як тільки ці реформи будуть імплементовані, каже Ланґ, Україна, згідно з уявленнями Польщі, мала б отримати можливість поступової інтеграції до ЄС. На думку експерта, політика сусідства в цьому контексті розглядається польською стороною як тренувальний майданчик для отримання статусу кандидата.

Натомість у Німеччині перспектива членства України в ЄС зараз навіть не обговорюється. Зважаючи на втому від останнього розширення Євросоюзу, проблеми інтеграції нових членів та інтенсивні дискусії щодо членства Туреччини, навряд чи можна очікувати, що в Німеччині найближчим часом вестиметься мова про перспективу вступу України до Євросоюзу, каже Ланґ. Такої ж думки дотримується заступник директора Інституту європейської політики Барбара Ліпперт. На її думку, Німеччина та Польща могли б дійти згоди щодо обговорення питання вступу лише після виконання Україною певних критеріїв, але поки цього не сталося, каже Ліпперт, дискусія навколо питання про членство України в ЄС є непродуктивною, тому його поки що слід винести поза рамки діалогу:

”Нині ще рано ставити питання про те, щоб за 5-10 років домогтися від України цілковитого узгодження її показників – від економіки, політики до правової бази – з нормами Євросоюзу. План співробітництва слід сприймати як відкрите питання, яке ще узгоджуватиметься з урахуванням поглядів обох сторін. Україна, на мою думку, має бути зацікавлена в такому форматі співпраці, адже подаючи на розгляд ЄС чітко сформульований пункт щодо співробітництва, вона може розраховувати на конструктивну відповідь. Політика сусідства дає Україні можливість самій визначати, що для неї є пріоритетним у співпраці з ЄС. Такий підхід виглядає значно ефективнішим з огляду на те, що тепер, після такого безпрецедентного розширення, від Євросоюзу не варто очікувати, що він направо й наліво роздаватиме обіцянки про прийняття нових членів.”

Таким чином Україна не отримуватиме марних обіцянок, і одночасно їй ніхто не казатиме однозначного ”ні”, позбавляючи тим самим стимулів, вважають німецькі експерти.

У своїй книжці Матеуш Фальковський та Кай-Олаф Ланґ звертають увагу на ще одну відмінність у польському та німецькому сприйнятті України. Це питання – чому українську зовнішню політику так непевно хитає між Сходом та Заходом. У Польщі, пишуть автори книги, незважаючи на розчарування українськими зовнішньополітичними коливаннями чи внутрішньополітичною нестабільністю, аналітики схиляються до позитивної оцінки ситуації в Україні. Наприклад, наголошується на економічному зростанні останніх років, на розбудові зв”язків із НАТО, на тому, що в країні відсутні великі внутрішньо- чи зовнішньополітичні конфлікти. Польща вважає, що ЄС чи окремі країни-члени застосовують до України суворіші критерії, аніж ті, які використовуються, приміром, у випадку Росії.

Щодо Німеччини, ведуть далі Ланґ та Фальковський, ці позитивні тенденції затьмарює негативний імідж країни, що характеризується нестабільністю та нездатністю до проведення реформ. І якщо Німеччина вину за це покладає повністю на українські плечі, то з польської точки зору негативні тенденції розвитку країни мають місце не лише з вини України, але й через пасивність ЄС. Барбара Ліпперт з Інституту європейської політики з цього приводу зазначає:

”Україна сама повинна відповісти на запитання, куди вона хоче. Зовні виглядає, ніби таку ”політику гойдалки” між Сходом та Заходом керівництво країни з якихось тактичних чи стратегічних міркувань залишає відкритою, а іноді навіть маніпулює цими напрямками. Для ЄС важливо отримати чіткі сигнали зацікавленості України інтегруватися саме в європейському напрямку. Ситуація, коли відмова обіцяти членство в ЄС є приводом для кардинального повороту орієнтації на Москву, є неприпустимою.”

У виборі зовнішньополітичних орієнтирів, веде далі науковець, Україна має зважати насамперед, звісно, на власні інтереси. В економічному плані ЄС не має наміру вимагати відмежування України від Москви, адже Євросоюз зовсім не зацікавлений у зникненні тих економічних зв”язків, які існують між його сусідами. Більш важливими з точки зору ЄС, каже Барабара Ліпперт, є позитивні внутрішні перетворення всередині країни, зокрема у сфері прав людини:

”Ці процеси ззовні можна лише коментувати, але принципові рішення мають прийматися в Україні. Звісно, в цьому питанні Європейський союз зацікавлений вести діалог з українськими елітами, проте він можливий лише тоді, якщо з українського боку з”явиться відповідна відкритість. А така ”політика гойдалки” не гідна довіри і нічим Україні не допомагає.”

Німеччина та Польща по-різному сприймають Україну. Але обидві прагнуть, щоб на східному кордоні ЄС в особі України в них був стабільний, зацікавлений у реформуванні господарства, демократичний та надійний у зовнішньополітичних та стратегічних пріоритетах партнер, каже Кай-Олаф Ланґ. Він зауважує, що, незважаючи на бюрократично-кланову модель господарства, обмеження свободи слова та маніпулювання під час голосувань, Україна лишається чи не єдиною країною на пострадянському просторі, в якій перед президентськими виборами ще не ясно, хто переможе, а отже, за певних умов Україна може стати взірцем вдалих перетворень для країн СНД:

«Зрозуміло, що одного лише голосу Польщі, котра стоїть на сторожі інтересів України в ЄС, замало. Євросоюз повинен запропонувати Україні чіткі стимули: крім перспективи членства є ще чимало механізмів заохочування з боку ЄС. Однак не слід забувати, що ключ до успіху цієї справи лежить не у Варшаві і не в Берліні, а в Києві.»