1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Таня Малярчук: Жертва хоче знати

"Чому всім так кортить поробити українців злочинцями? І чому мені так кортить всіма силами це заперечити?" - Таня Малярчук, спеціально для DW.

Ukraine Literatur Tanja Maljartschuk (M. Stiller)

Таня Малярчук

Чи відчуваєте ви також це стрімке дорослішання, з кожним наступним днем війни, коли звикла схема думання більше не працює і доводиться кидатися в саму гущу страху, завдяки й усупереч йому ступати туди, куди раніше ні ногою б? Чи відчуваєте ви щось подібне?

Коли, загнаний у глухий кут, більше не шукаєш звичні виправдання власної слабкості, а повертаєшся обличчям до переслідувача, щоб нарешті запитати, чого він від тебе хоче. Коли більше немає питань, на які боїшся відповісти. Коли між автоагресією (завжди винен тільки я) і агресією назовні (винні всі, тільки не я) вперше вибираєш золоту середину, яка називається адекватною відповідальністю. Коли нарешті хочеш знати правду, навіть якщо вона може вбити неприємна.

Честь

Кілька років тому одна німецька письменниця сказала мені: "Українці були не тільки жертвами, але й злочинцями". Йшлося про їхню (нашу?) активну участь у винищенні євреїв під час Другої світової. Ця фраза мене страшенно обурила. "Та що ти знаєш?! - мало не кричала я. - Чому ти не говориш про Голодомор, про репресії, про сибіри? Жертви українців неспівмірні з їхніми злочинами".

Але насправді не знала я і, чесно кажучи, не знаю досі. З німецькою письменницею ми більше не зустрічались, проте її фразочка доволі часто крутиться в моїй голові. Я лютую, коли про неї думаю, а тепер, коли майже те саме на кожному кроці повторює російська пропаганда, лютую подвійно.

Чому всім так кортить поробити українців злочинцями? І чому мені так кортить всіма силами це заперечити? В Голокост ще не було ані мене, ані моїх батьків. Батьки моїх батьків були або замалими для злочинів, або відпрацьовували військовий обов'язок на заводах в глибокому тилу, прикинувшись божевільними. Прадід лежав покалічений в ліжку ще з Першої світової. Я не маю нічого спільного з тими гіпотетичними українцями, які могли би співпрацювати з нацистами у справі винищення євреїв. Але якимсь чином я приймаю звинувачення на себе і кидаюся в бій. Честь гіпотетичних українців мені важливіша за реальні сотні тисяч замордованих.

Сльози

Я маю в запасі арсенал контраргументів. Розповідаючи іноземним глядачам на різноманітних літературних заходах історію України, я двічі доводила зал до сліз. Моя історія - це історія жертви. Але Україна й була жертвою, хіба ні?

"Німеччина теж була жертвою", - сказав нещодавно один мій знайомий, ще один німець, професор Сорбонни. І насмішив мене, бо з німців жертви, м'яко кажучи, нікудишні. Кому-кому, а їм складно "відмазатись". Тим не менше, сказав професор, до грудня 1970-го німці вважали себе жертвами бандитського угруповання, яке захопило над ними владу.

"А що сталося у грудні 1970-го?"

"Канцлер Західної Німеччини Віллі Брандт, покладаючи вінки до пам'ятника Героям гетто у Варшаві, несподівано для всіх став перед пам'ятником на коліна".

Покаяння

До свого сорому я ніколи не чула про це епохальне колінопреклоніння. А в інтернеті можна знайти безліч фото з місця події, зроблені під різними ракурсами, справа, зліва, збоку, є відео. Вчинок німецького канцлера багато-хто нібито трактує як найзначніший символічний жест минулого століття, який досяг більшого для порозуміння й прощення, ніж будь-які переговори й домовленості. Вже наступного року Віллі Брандт отримав Нобелівську премію миру. Його коліна теж стали пам'ятником в одному з варшавських скверів.

Може, українцям, щоб перестати бути вічними жертвами, потрібне своє колінопреклоніння? Поляки, до речі, і від нас заслужили кілька слів вибачення за волинську трагедію, на які, боюся, після україноненависницької риторики богатирів типу Царьова їм ще довго доведеться чекати. Але кожен відтермінований день адекватної оцінки себе в минулому може означати додатковий день війни.

Роль жертви, яку Україна з таким блиском грала і намагається грати далі, затісна для людей, що перейшли Майдан, бо не можна подорослішати, а потім знову впасти в дитинство. Чи можна? Відповідальність за майбутнє, якої ми всі так прагнемо, унезалежнення від Росії і побудова демократичного суспільства означають також відповідальність за минуле. Я дуже сподіваюся, що український Віллі Брандт вже принаймні народився.

Запитання

Жертва теж може бути злочинцем, але свої злочини вона схильна виправдовувати справедливістю, яка нарешті торжествує, патріотизмом, боротьбою з контрабандою моральними цінностями. Я з жахом відкриваю такі виправдання в собі. Польські етнічні чистки загонами УПА на Волині були наслідком окупаційної політики польського уряду. Заслужили, значить. Звідки це в мене? Невже я таке вчила в школі? Або ще гірше: українці не повинні вибачатися перед окупантами за те, що пробували захистити власну землю і свій народ.

Дивитись відео 04:49

Польський підхід до тягаря історії

Чи буду я так само виправдовувати дії сучасних націоналістичних угруповань з гранатометами, яким завтра заманеться виганяти з української землі інших окупантів, російськомовних, наприклад, "понаєхавших", адже справжній патріот України розмовляє українською і має українську прописку мінімум три останні століття? Лише тепер я усвідомлюю, що мій інший прадід, волинський поляк Йозеф Войцеховський, міг цілком виявитися "польським сексотом" і бути вбитим у 1943-му, якби десятьма роками раніше, залишивши свою шестилітню доньку на сходах інтернату, він вже не загинув від голоду. (Тобто в нього так чи так не було шансів вижити.) І як би я тоді почувалася з моєю беззастережною глорифікацією УПА? Якби я взагалі була, звичайно.

Єврейські погроми нацисти часто чинили руками української допоміжної поліції. Її чисельність сягала 35-ти тисяч осіб. Про це пише німецька Вікіпедія. А українська запевняє, що українських поліціянтів набиралося ледве 5 тисяч через низький престиж даної інституції та погану амуніцію. Я не знаю, на чиєму боці правда, але більше не боюся її почути. Що може бути страшнішим за щоденні списки загиблих в АТО? Про що ще можна боятися говорити на порозі чергового ймовірного програшу української державності? Чи знову у всьому буде винна Росія, наш кармічний мучитель?

Дивитись відео 04:23

Історія як зброя: інструменталізація минулого в конфлікті України та Росії

Жертва жаліє й одночасно не поважає себе, вона слабка, залежна і безвідповідальна. Але найгірше в ролі жертви - її підсвідоме бажання залишатися такою якомога надовше. Ходити по колу власної трагедії. Знову і знову переживати колишні невдачі, не роблячи висновків. Хіба те, що відбувається з Україною зараз, вже не було раніше?

Я ще ніколи не писала тексту з такою кількістю запитань.

Аудіо й відео до теми