1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Головна

Синестезія: кольорові слова та ноти

„Цю пісню ми назвали Alive - „Жива”. У ній чимало блакитного та зеленого,” – каже Ясмін Тойтрин, 25-річна співачка з німецького міста Білефельд. ЇЇ друзі з гурту After One Sommer уже не дивуються, коли солістка раптом заявляє: „Ні, я не можу такого співати. Тут проскакують чорні ноти! Вони руйнують смарагдово-жовту палітру твору!”

default

Або: „За рожевим нехай іде який завгодно тон, тільки не брунатний!” Про те, що вона з дитинства має здатності, що ними наділений далеко не кожен, Ясмін дізналася всього кілька років тому:

„Якось на одному з занять у музичній академії викладач почав розповідати, що є люди, які сприймають звуки в кольорах. „Стривайте, - подумала я, - а хіба буває по-іншому? Хіба це не само собою зрозуміле?” Тоді вперше пролунало слово „синестезія”. Для мене було справжнім відкриттям, що композитори, виявляється, пишуть музику й не бачать її кольорів.”

Поняття „синестезія” можна перекласти з грецької як „спів- або одночасне відчуття”. Добре знайомий нам термін „анестезія”, навпаки, означає відсутність будь-яких відчуттів. У синестетиків імпульси від одного органу чуття синхронно активізують ділянки мозку, які відповідають за інші канали надходження інформації. Такі люди бачать звуки, відчувають смак прочитаних слів, дотики або перепади зовнішньої температури сприймають як запах... Причому, підтверджують науковці, процеси ці відбуваються без жодного вольового контролю, ненавмисно. „Найпоширенішою формою синестезії є „кольоровий слух”, - пояснює нейробіолог Ганноверського медичного інституту Маркус Цедлер. – І вияви цієї „гіперфункції” мозку є дуже різноманітними”:

„Багато синестетиків кажуть, що кольорові зображення з’являються на екрані їхнього внутрішнього монітору. В інших кольори виникають у зовнішньому просторі й набувають форми певних геометричних фігур. Дехто описує звуки як ауру, що в неї забарвлюється цілий світ.”

Феномен мультисенсорних відчуттів відомий науці вже не одне століття, проте в головному питанні думки полярно розходяться й досі: синестезія є різновидом психічної хвороби , чи свідченням надзвичайно розвиненої інтуїції, природного таланту й навіть геніальності. Уважається, що синестетиками були французький поет-символіст Артюр Рембо та російський композитор Олександр Скрябін - винахідник світломузики, новатор в абстракціонізмі художник Василь Кандинський та один із найвідоміших майстрів візуальної поетики - письменник Володимир Набоков. Водночас, відомо, що серед людей зі „змішаними” відчуттями чимало й пацієнтів психіатричних клінік. Фобії, депресії, галюцинації нерідко стають нав’язливими супутниками особливого дару. Професор Данко Ніколіч, співробітник Інституту нейробіології імені Макса Планка:

„Ми переконані, що коли стане зрозуміло, що таке синестезія, як вона виникає, й чому саме, буде зроблено величезний крок у розгадуванні таємниці людського мозку. Не виключено, що одного дня ми навчимося створювати штучні нейронні „містки”, які в синестетиків існують від природи. Тоді хворим після інсульту, наприклад, можна буде повертати слух за допомогою зору, чи втрачене відчуття смаку через акустичні сигнали...”

Нейробіологи кажуть, що в ранньому дитинстві всі ми були синестетиками. У мозку немовлят імпульси від звуків, кольору, смаку та дотику ще чітко не розмежовані. Після першого року життя багатофункціональні нейронні зв’язки порушуються, ми перетворюємося на „звичайних” людей та - стикаємося з черговими проблемами. Професор Хіндерк Емрих, керівник відділу клінічної психіатрії Ганноверського медичного інституту:

„При спілкуванні, тобто, в процесі знайдення взаєморозуміння, ми виходимо з того, що наш співбесідник при слові „червоне” гадає про той самий колір, що й ми, під „синім” – розуміє синє. Але це далеко не так. Кожен з нас може навести чимало прикладів із життя, коли загальновживане словесне поняття не відповідало нашому особистому візуальному уявленню. Скільки конфліктів виникає в родинах через те, що куплена фарба виявилася не „тією”синьою, а червона сорочка – зовсім не червоною.”

У таких побутових питаннях шляхом спроб і помилок, за бажання, не складно дійти згоди. Однак у нашій мові не бракує й суто синестетичних висловів, які всі ми добре розуміємо, але, пояснити їх, скажімо, гостям з іншої планети буде дуже важко: Як може запах бути гострим? Музика – легкою? День – чорним, голос – безбарвним, а заздрість - білою? І чому чиєсь привітання раптом видається нам холодним?.. „На запитання, які пісні тобі подобаються більше за все, мені одразу хочеться випалити – „Жовто-гарячі!”, - каже співачка Ясмін. – Але, щоб не шокувати людей, я називаю гурт чи виконавця. Хоча насправді так хочеться, аби всі побачили, який неповторний колір має голос Стінга або гітара Карлос Сантани.”

Мозок знає про помилку. І мовчить.

Фальшиві ноти одразу розпізнають, звичайно, не тільки музиканти. Але останні реагують на них особливо чутливо, встановили фахівці Лейпцизького інституту нейробіології. „Усього лише за 200 мілісекунд після того, як у навушниках пролунала не та нота, крива на екрані енцефалографа починає шалено стрибати,” - розповідає дослідник Вольфґанґ Принц:

„У ході ще одного експерименту учасники замість того, щоб прослуховувати запис, самі сідали за синтезатор. На голові в них, як і раніше, були закріплені електроди. Інструмент ми запрограмували таким чином, що за натискання деяких клавішів звук час від часу виходив на півноти нижче, ніж треба. Тобто, музиканти грали правильно, але фальшиві звуки все одно проскакували. Ми гадали, що за таких умов, мозок швидше реагуватиме на помилки та сильніше „обурюватиметься”.”

Проте друга енцефалограма майже не відрізнялися від першої, коли прослуховування було пасивним. Справжня несподіванка трапилася на третьому етапі досліду. Науковці вирішили не вдаватися до фальсифікацій, а запропонували музикантам зіграти по нотах низку складних пасажів із маловідомих їм творів. Причому кілька разів поспіль. А потім порівняли дані вдалих спроб із тими, де були припущені помилки. Нейробіолог Вольфґанґ Принц:

„У цьому випадкові електрофізіологічні характеристики змінювалися 100-80 мілісекунд до того, як пролунала неправильна нота. Схоже на магію, але енцефалографи справді зафіксовували помилку, яка, власне, ще не трапилася в реальності. Це може означати лише одне: у нашому мозку існує „система раннього попередження”, й вона спрацьовує ще на етапі планування певної фізичної дії. Ідеться, звичайно, не тільки про гру на музичних інструментах. Розумовий апарат людини загалом розрахований на функціонування в режимі випередження. Ми ще не встигаємо подумати, яку кнопку нам слід натиснути, по якій клавіші вдарити чи в який бік повернути кермо, а план цієї дії уже генерується нашим мозком. Найцікавіше питання: чому ж тоді „сигнал тривоги” надходить до свідомості запізно, після того, як дія відбулася? Чому за такого досконалого біологічного механізму ми взагалі припускаємося помилок, про які потім так шкодуємо?..”

За матеріалами німецької преси