1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Річниця закінчення війни: свідки подій розповідають

Уже кілька місяців у німецьких газетах, телевізійних програмах та на радіо оприлюднюються цикли публікацій і програм, присвячені Другій світовій війні. Попри різні теми, є в усіх них одна спільна риса – вони ґрунтуються на спогадах. При цьому помітний акцент робиться саме на розповідях свідків давніх подій. Ці спогади, переконані автори, є найцінніше з того, що ми маємо на сьогодні. Адже з часом стає дедалі

default

менше людей, які самі пережили війну....

У квітні в ранкових програмах західнонімецької радіостанції WDR щодня звучали спогади про останні дні війни, якими поділилися свідки тих подій. Загалом 26 різних розповідей зібрали німецькі журналісти. Вони створили дуже різнобарвну мозаїку спогадів. Ось лише заголовки до деяких з них: ”Остання граната американців”, ”Молитва в бобмосховищі”, ”Американці й плитка шоколаду”, ”Тільки б росіяни не знайшли”, ”Втеча зі Східної Прусії”, ”В очікуванні першого росіянина”...

Останні тижні й дні війни дуже чітко закарбувалися в пам”яті німців. Адже вони були означені жорстокими бомбардуваннями, стріляниною, голодом і постійним страхом. Це був час, коли переконані нацисти масово, нашвидкоруч винищували борців німецького спротиву, а також просто тих, хто їм здавався противником. Водночас це були дні, коли німецьке населення побачило своїх визволителів. По-різному згадують про них сьогодні. Про радянських солдатів – радше з острахом, про американців – ледь не з ностальгією. Час після закінчення війни постає в спогадах свідків як суцільний хаос – як у країні, так і в душах людей.

Генріху Ленену було 23 роки, коли закінчилася війна. Він був звичайним солдатом, а за подіями останніх воєнних тижнів слідкував, як сам каже, ”з дистанції”. Адже навесні 1945 року Генріх Ленен уже два з половиною роки перебував у військовому полоні в Україні:

”Мені пощастило, що в полоні я перебував увесь час в Україні. Там було багато колгоспів, де ми працювали і де я познайомився з багатьма людьми, про яких можу розповісти лише добре. Одного разу прийшов до нас страрий чолов”яга з колгоспу й спитав, хто вміє поратися з кіньми. Всі підняли руки, хоча, очевидно, що по-справжньому ніхто того не вмів. Але я стояв найближче до того пана, і він обрав мене. Мені наказали, що відтепер я возитиму воду для табору військовополонених, колгоспної кухні та пекарні.

Колгоспник привів мене до стайні й показав коня та воза, сказав, що я сам маю його запрягти й одразу їхати по воду до криниці. Я взяв коня, підвів його до воза й стою геть безпорадно... А поруч зі мною – двоє чи троє місцевих хлопчиків дивляться й сміються. Я знизав плечима, а вони ніби без слів усе зрозуміли, підбігли й умить того коня запрягли”.

Однак не лише про українських дітей має приємні спогади Генріх Ленен. Найбліьше закарбувалася в його пам”яті ще й така зустріч:

”Коли я наближався до кар”єру, на віддалі десь сто метрів стояла старенька жіночка, тримала щось у руках і повільно наближалася до мене. Вона подала мені знак, щоб я зупинився, поставила щось на землю й відійшла вбік. Я побачив, що жінка залишила мені миску з кількома картоплинами та сиром. Я поглянув на неї, вона перехрестилася й показала, знову знаками, щоб я їв. Звісно, що я з”їв усе дуже охоче. Варена картопля смакувала мені, як пиріг. Адже в таборі ми їли тільки пісний суп та хліб. Поївши, я хотів підійти до жінки, аби віддати миску, але вона відходила все далі від мене. Лише коли відійшла на велику відстань, показала знаком, щоб я поставив миску на землю, потім забрала її й швидко побігла геть. Я не зрозумів, чому жінка мене злякалася. Думаю, що взагалі тоді казали, ніби військовополонені все ще дуже небезпечні. Мені таке важко було зрозуміти. Вона нагодувала мене, а я просто хотів подякувати, однак мені здалося, що мене дуже боялися. Таке не дуже просто забути”.