Радянські художники-нонконформісти стають класиками | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 24.08.2011
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Радянські художники-нонконформісти стають класиками

В СРСР цим художникам не давали не тільки працювати, але й нормально жити. Їх відраховували з навчання, не допускали до творчих спілок, навіть поміщали до психлікарень – лише тому, що вони творили не так, як наказували.

Максим Кантор, Червоний будинок

Максим Кантор, "Червоний будинок"

«Живопис часів гласності» («Malereі der Glasnost-Zeit») – таку назву має виставка, що проходить у нижньосаксонському Емдені, у музеї сучасного мистецтва Kunshalle. Заборонених в СРСР художників-нонконформістів, доробки яких демонструються тут, відкрив у 80-ті роки для Заходу засновник цього музею, а також колишній головний редактор відомого німецького журналу Stern Генрі Наннен (Henri Nannen). Але як потрапили ці картини до Німеччини? Як вдалося їх вивезти з СРСР? І чому вони знайшли «прописку» саме в Едмені?

Пацієнти психлікарень

Лікарняна палата. Холодна кахельна підлога. Убогі ліжка вздовж стін. На них лежать і сидять нещасні пацієнти цієї, скоріше за все, психіатричної лікарні. Семеро чоловіків схилилися за столом над газетою з кросвордом – єдиною, схоже, поживою для розуму. Ці семеро не схожі на інших хворих: занадто виразні обличчя, занадто розумні очі… Чи насправді вони зайняті розгадуванням кросворду? Чи це конспіративна зустріч запертих до «психушки» дисидентів? Автор картини «Кросворд» Максим Кантор не дає прямої відповіді. Це повинні зробити ми самі.

Максим Кантор. ''Кросворд'' (1985)

Максим Кантор. ''Кросворд'' (1985)

Доробок Кантора – ядро виставки «Живопис часів гласності». Багато з її експонатів Kunsthalle вперше представив ще у 80-ті роки. Саме тоді була організована дебютна експозиція, присвячена творчості молодих експресіоністів, реалістів та спіритуалістів Москви та Ленінграда (так класифікували радянських нонконформістів німці).

Твори художників, котрі знайшли в собі мужність  не писати так, як наказували згори та зробили безкомпромісний вибір на користь вільної творчості, викликали справжній фурор. Західнонімецькі ЗМІ захоплено заговорили про Максима Кантора, Леоніда Пуригіна, Лева Табенкіна, Олексія Сундукова. Це сьогодні їхні імена відомі  всьому світові. А тоді той факт, що у Радянському Союзі жили настільки сміливі і при цьому надзвичайно талановиті майстри, став  для Заходу справжнім відкриттям. Адже зазвичай радянське мистецтво асоціювалося із нудним та пафосним соціалістичним реалізмом.

«Круїз» по ательє заборонених художників

Генрі Наннен

Генрі Наннен

Як розповіла куратор виставки, мистецтвознавець Лена Ніверс (Lena Nievers), картини потрапили до Емдена завдяки Генрі Наннену, уродженцю цього міста, відомому журналісту, засновнику та  головному редактору журналу Stern. Він часто їздив до Радянського Союзу, де збирав матеріали для своїх репортажів. Свого часу навіть супроводжував канцлера ФРН Конрада Аденауера (Konrad Adenauer) під час його першої зустрічі з Хрущовим у Москві.

З роками у радянській столиці в нього з'явилося коло друзів. Через них Наннен, котрий був великим поціновувачем мистецтва та власником чудової колекції картин, і вийшов на представників «неофіційного» мистецтва у СРСР.

На початку 1980-х Генрі Наннен  здійснив своєрідний 14-денний «круїз» напівпідпільними  майстернями 50 художників-неформалів Москви та Ленінграду. І побачене в цих убогих підвалах неймовірно його вразило. Він скуповував все, що міг, і навіть зумів вивезти картини до ФРН. Щоправда, для цього йому довелося оббити немало порогів та використати всі свої московські зв’язки. І у 1982 році Наннен організував виставку, котра побувала у Мюнхені, Штутгарті, Дюссельдорфі, Вісбадені та, звісно, в Емдені. Експозиція користувалася шаленим успіхом.

А за кілька років журналіст, вже разом зі своєю дружиною Еске Еберт-Наннен (Eske Ebert-Nannen) та відомим мистецтвознавцем Герхардом Фінком (Gerhard Fink), знову вирушили до московських та ленінградських ательє. Усього більше ста робіт  придбав він там у 80-ті роки. У 1986-ому меценат фінансував створення в Емдені Kunsthalle. У будівництво цього музею, що став подарунком Наннена рідному місту, поціновувач мистецтва вклав майже всі свої заощадження. У 1996 році Генрі Наннена не стало, і Kunsthalle очолила його вдова.

Олексій Сундуков, Перехід (1988)

Олексій Сундуков, "Перехід" (1988)

Ті, хто не знають страху

«Ця виставка вразила мене. Під час Другої світової війни я воював  на Східному фронті, потім був у радянському полоні. То й що тепер? Ми, переможені, давно насолоджуємося життям та свободою. А вони, переможці, стільки років жили, як у таборі».

«Ці полотна не просто вражають, а крають душу. В умовах радянської диктатури таке могли створити тільки  ті, хто не знають страху та щиро люблять свою Батьківщину».

Такі відгуки про виставку «Живопис часів гласності» можна прочитати у Книзі відгуків едменського музею.

Світло у кінці тунелю

На пні – кішка з нажаханими очима. Вона намагається вирватися з рук маленької дівчинки. Та також помирає від страху та намагається не дивитися на бідну тварину, але щосили притискає її до дерева. Поряд – страшенно худа жінка «Жити хочеться…» - таку назву має картина, написана представницею старшого покоління радянського андеграунду  Леніною Никитіною, яка пережила ленінградську блокаду.

«Перехід» Олексія Сундукова. Широкий перехід в метро ледве вміщає тісно спресований натовп. Усі вдягнені по-різному: одні – у зимових костюмах, інші у літніх. Яка пора року – незрозуміло. Тут і шкіряні плащі, і пальто з хутряним коміром, і офіцерська форма, і відкриті літні сукні. Сільські хустинки, плетені шапочки, кашкети. Лисини, елегантні зачіски, скромні стрижки. Картина перенасичена образами. У кінці тунелю – світло. До нього рухаються люди. Хоча, чи рухаються вони? Чи просто стоять? Зображені тільки спини, голови, руки. Ніг  - як, до речі, і облич – не видно. І тому залишається загадкою, чи здійснить цей натовп перехід до нового стану, чи вабить його яскраве світло свободи чи може лякає?

 

Автор: Наталія Корольова/Яна Сасіна
Редактор: Леся Юрченко

DW.COM