1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

Радянські військовополонені – жертви двох дикатур

Колишні радянські військовополонені часів Другої світової війни стали жертвами двох дикатур. Спочатку вони боролися за виживання в нелюдських умовах німецького полону. Після цього тавро зрадника на них начепив режим сталінський. 60 відсотків військовополонених не пережили умов полону. Разом з тим це – єдина група жертв нацистського режиму, яких німецьке законодавство позбавляє будь-яких фінансових ком

default

пенсацій. Цими днями група з 12 колишній військовополонених вперше офіційно відвідує Берлін.

Старенькі немічні люди стоять на сходах будівлі берлінської ратуші і позують фотографам. Вони приїхали з України, Росії, Білорусі та Вірменії. Шансу або сил повторити мандрівку напевно вже не буде. Найстаршому з них, українцеві Дмитру Борщевському днями виповнюється 95 років.

Кожен з цих відвідувачів Берліна має власну історію поневірянь у військовому полоні. Вінничанин, тепер професор медицини Віктор Матвійович Нечипорук в 1941 році якраз встиг скласти останній державний іспит в медичному інституті. Але повернутися додому завадили німецькі літаки і танки. Тоді випускник вузу добровільно вступив до лав Червоної Армії. Солдатом Віктор Матвійович захищав Вінницю, Кіровоград, Дніпропетровськ, Київ, поки у вересні 41 року розсіяна та знесилена дивізія не потрапила в німецьке оточення. Так Віктор Матвійович опинився в полоні. Його перекидали з одного табору в інший, але найбільше запам”ятався концентраційний табір Дахау в Нюрнберзі, де на очах молодого і безсилого лікаря щодня гинули тисячі людей:

Шановні пані та панове, ми пройшли найтяжчий в людському розумінні період свого життя, являючись військовополоненими в німецьких концтаборах. Я сам доктор хірургії. До мене зверталися мої друзі, товариші в полоні, приходили і показували свої ноги, розпухші від дистрофії, елементарної дистрофії, хронічного недоїдання і голоду. Крім фізичногї наруги над нами, ми мали депресію від морального тиску, принизливе ставлення содатів, на пряжках поясів яких написано було – Gott mit uns. Хворі та поранені вмирали тисячами.

Уже в 1942 році у німецькому полоні перебувало майже п”ять мільйонів червоноармійців. Три мільйони з них загинули від голоду, холоду, знущань або хвороб. Анатолій Миколайович Деревенець 21 року народження опублікував про пережите в полоні дві книжки.

Спочатку я потрапив дов табору в Мінську, там було понад 100.000 полонених. Вони лежали там просто в чистому полі, там не було жодної будівлі. З одного боку табору протікала річка з брудною, майже стоячою коричневою та смердючою водою. Цю воду полонені пили, іншої не було. З іншого боку стояли кулемети, а огорож не було. Годували нас так: кожного разу ми повинні були вишикуватися в три колони, в одній колоні видавали на день оселедець, в іншій – жменю нечищенного вівса, а в третій – пачку махорки. Мені постійно не щастило, язавжди потрапляв до колони, де отримував оселедець. Через два тижні зрозумів, що помираю. Всередині мене все пекло. Тоді перестав їсти взагалі. Потім нас перевели до табору в Бєлосток, там годували краще, був ріденький суп. Ми були в сосновому лісі. Починаласязима, а жити де не було. Тоді полонені голими руками гребли ями та підкопували сосни. Отак робили шалаші.

В наступному таборі в Фрідріхсфельде, розповідає Анатолій Деревенець, півтори тисячі полонених працювали в дубовому лісі або будували насип на залізниці. На 100 знесилених тяжкою працею осіб щодня виділяли дві брукви та кілограм картоплі, із цього для всіх варився суп. На противагу гнилим оселедцям та горілій пшениці, якою годували полонених в інших таборах, такі умови вважалися комфортними. Щоправда, наглядачі позабирали у полонених білизну та взуття. Босі ноги зимою буквально примерзали до землі. Анатолія Михайловича врятував знайдений шмат картону, на який він міг ставити ноги, аби за ніч вони не відмерзли.

Утім, ненависті до німців не було. Анатолій Деревенець каже, що багато німецьких громадян по-людськи жаліли радянських військовополонених. За роки полону Анатолій Миколайович встиг освоїти ази німецької мови. Тоді чимало німців розповіли йому про безглуздість і непотрібність війни. Колишній полонений впевнений, що прості люди по обидва боки барикад були проти війни.

Знаєте, прості люди, німці, співчували нашим полоненим. Коли ми працювали в лісі, то кілька жінок, проходячи, кидали нам шмат хліба або кілька картоплин. В 45 році, коли було підписано капітуляцію Німеччини, солдати не кричали “хайль” чи щось таке. Вони кричали “мир”, “Frieden", "Frieden", "Frieden"!! Людям не потрібні криваві перемоги, люди хочуть миру!

Добре пам”ятає 9 травня 60 років тому і український військовополонений Віктор Нечипорук. В 45 році він перебував в Західній Німеччині.

Ми побачили, що німецькі солдати з собаками покидають нас, йдуть геть, і наша колона вже південніше Мюнхена ніким не охороняється. Ми розійшлись, а їдуть американські танки і кидають нам, банки з тушонкою. (плаче) Спогади роблять рани на серці, а їх в серці і так багато.

Радянські військовополонені мали можливість поїхати в Америку чи Канаду, чимало саме так і вчинили. Однак ностальгія багатьох привела назад додому. Але там на змучених німецьким полоном людей навісили тавро “зардинків”. Енкаведисти на допитах питали, чому ці люди добровільно здалися в полон, чому вони не наклали на себе руки. Сам факт перебування в полоні ворогів робив радянських солдатів зрадниками вітчизни. З цим тавром і постійними переслідуваннями колишні військовополонені мали жити аж до періоду перебудови Горбачова. Тільки тоді їх реабілітували.

Другого серпня 2000 року німецький бундестаг ухвалив закон про створення державного фонду “Пам”ять, відповідальність та майбутнє”, який має координувати виплати компенсацій жертвам нацистського режиму. Бюджет фонду складає п”ять мільярдів євро, половина цих коштів надходить від німецьких промисловців. Утім, закон містить незрозумілу постанову - військовополонені не мають права на компенсацію. Люди з історією Нечипорука, втретє зіштовхнулися з кричущою несправедливістю. Історик та автор книжки “Депортований додому” професор Павло Поліан каже, що виключення колишніх військовополонених зі списку тих, кому належить космпенсація, відбулася свідомо. Про колишніх військовополонених відкрито говорили вже протягом судового процесу над головними нациськими злочинцями в Нюрнберзі. Вже в 70-80 роках в Німеччині з”явилися ґрунтовні монографії, які об”єктивно та історично змальовували трагічну долю радянських військовополонених. Німецькі політики знали, що 60 років тому нациський режим найбрутальнішим чином зневажав усі міжнародні правила ведення війни. Професор Павло Поліан вважає, що закон, який дискримінує радянських військовополонених, німецькі депутати ухвалили свідомо:

Їх не можна назвати забутими жертвами, їх не забули, про них пам”ятали і писали. Просто під час прийняння закону про компенсації було зручно про це забути. Несподівано їх стали вважати абсолютно звичайними військовополоненими, як це були американці або англійці. Тільки от не можна нормальними військовополоненими назвати людей, 60 відсотків з яких загинули під час війни. Їх проігнорували, їх не забули, їх дискримінували третій раз. І це була чітка політика німецьких політиків та німецьких промисловців в цьому чіткому і з”ясованому історичному питанні.

Факт того, що радянські полонені не мають права на відшкодування збитків, в Німеччині маловідомий. Однак є багато німців, які про це знають і яких це обурює. По суті, єдиною допомогою цій категорії жертв нацистського режиму можуть бути добровільні пожертви. Цим і займається громадська організація “Контакти”, яка з нагоди шістдесятої річниці закінчення війни і запросила дванадцятьох колишній військовополонених до Берліна. За 15 років свого існування об”єднання “Контакти” зібрали та перерахували понад 840 тисяч євро, більшість з них – добровільні пожертви німецького населення. З цих грошей організація виплачує пенсії розміром 300 євро півтори тисячам людей, більшість з них були військовополоненими з України та Вірменії. Також об”єднання підтримує інших жертв нацистського режиму. Серед них 68 євреїв з України та 60 персон, які просто не встигли вчасно подати запит на отримання компенсацій. Голова правління об”єднення “Контакти” професор Гільде Шрамм має за мету підтримати ще 8 тисяч колишній військовополонених. Для цього вона намагається зібрати мільйон євро. Пані Шрамм каже, що діяти треба швидко, адже ці люди вже дуже похилого віку Говорить Гільде Шрамм.

Ми мусимо визнати, що ці люди досі належать до забутих жертв нациського режиму. Я прошу уряд та державу докладати до кожного євро, яке нам пожертвували, таку ж суму. Бо самі ми не впораємося. Ми повинні допомогти багатьом тисячам колишніх військовополонених. Тому я апелюю до уряду в контексті дати 8 травня не тільки промовляти патетичні промови, але й діяти. Тоді ми зможемо досягти нашої мети: відшукати й підтримати тисячі колишній військовополонених.

Гільде Шрамм не любить, коли її просять про інтерв”ю. Оскільки вона знає, що журналісти поставлять їй вже знане запитання, а саме про її батька Альберта Шпеера, який був міністром Гітлера з постачання зброї. Пані Шрамм бачить екранізацію життя свого батька ледь не в кожному актуальному фільмі про нацистську Німеччину. Кілька років тому Гільде Шрамм продала колекцію картин свого батька і з цих грошей заснувала фонд для підтримки молодих єврейських митців.

Пані Шрамм звертається до кожного з проханням допомогти військовополоненим і завжди просить журналістів оголошувати банківський рахунок. Тому якщо ви теж хочете допомогти багатьом з наших земляків, кошти можна перевести на рахунок в Berliner Volksbank, банківський код 100 900 00, рахунок 2424 для військовополонених.

Однак для дванадцяти колишніх полонених, які святкуватимуть шістдесяту річницю перемоги в Берліні, потрібна не тільки фінансова підтримка. Багато з них просто таки по-дитячому радіє, що більше їх ніхто не називає “зрадниками вітчизни”. Візит в Берлін та відвідини Бундестагу для них - так само приємний прояв уваги. Стареньким, як і дітям, потрібно дуже небагато.

Наталія Фібріг