Представник УВКБ ООН в Україні: Нам не дають працювати у безпеці на Сході України | Політичні новини з України: аналітика, прогнози, коментарі | DW | 16.08.2014
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Україна

Представник УВКБ ООН в Україні: Нам не дають працювати у безпеці на Сході України

Регіональний представник Управління Верховного Комісара Об'єднаних Націй (УВКБ ООН) в Україні Олдрих Андрисек розповів DW, чому у Луганську та Донецьку неможливо надати допомогу, та про проблеми переселенців.

Oldrich Andrysek

Олдрих Андрисек

DW: Як Ви розцінюєте гуманітарну ситуацію в Луганську, Донецьку та інших містах, що перебувають під контролем проросійських сепаратистів?

Олдрих Андрисек: У нас немає представників у Донецьку чи Луганську або на інших територіях, які не перебувають під контролем української влади. Проте ми спілкуємось з людьми, які залишають їх. З гуманітарної точки зору, ситуація там є дуже складною. Ми знаємо, що в Луганську вже тижнями відсутня електрика та водопостачання, місто перебуває під хаотичними артилерійськими обстрілами. Сепаратисти контролюють міста, з них дуже важко вибратися, вони, приміром, не випускають чоловіків боєздатного віку.

Чи вдається міжнародним, волонтерським чи неурядовим організаціям надавати гуманітарну допомогу населенню, що перебуває в цих регіонах?

Із цим також усе дуже важко. Приміром, представники "Червоного хреста" змушені були виїхати з цих територій через небезпеку та неповагу до гуманітарної роботи. Залишити регіон змушені були також представники міжнародної організації "Лікарі без кордонів". На місцях поки що працюють місцеві неурядові організації, такі як "Фонд Ріната Ахметова", але міжнародні неурядові чи інші організації вважають за неможливе виконувати там свої функції.

Тобто сепаратисти не дають цим організаціям можливість допомагати людям?

Вони не дають нам можливість працювати у безпеці. Згідно з чинними правилами, люди, які перебувають при владі й фактично контролюють ситуацію, незалежно від своєї легітимності, мають гарантувати безпеку гуманітарних працівників. Та коли ці люди затримують автомобілі, не маючи при цьому жодної поваги до емблеми "Червоного Хреста" чи гуманітарних організацій під егідою ООН, то з точки зору безпеки надавати допомогу в таких умовах стає просто неможливо.

Міжнародні організації позбавлені можливості допомогти людям на Донеччині та Луганщині

Міжнародні організації позбавлені можливості допомогти людям на Донеччині та Луганщині

Останніми днями точиться запекла дискусія щодо гуманітарної допомоги для мешканців Східної України, яку начебто хоче надати Росія. Чи могла б ця допомога бути виходом з ситуації?

Будь-яка допомога - це завжди добре. Однак не можна забувати, що Росія надсилає гуманітарну допомогу до іншої держави. Для цього необхідно отримати загальну згоду українського уряду та з'ясувати всі деталі місії з "Червоним Хрестом". Єдине, що мені відомо, це те, що перемовини між російською владою та "Червоним Хрестом" наразі тривають.

Чи має українська влада ресурси і можливості з надання гуманітарної допомоги мешканцям територій, підконтрольних сепаратистам?

Технічно вони мають таку можливість та стикаються з тими ж проблемами, що й міжнародні організації. А саме з тим, що де факто ті, хто має там владу, просто не дають їм заїхати. У випадку з допомогою, яку зараз спрямував у східні області український уряд, виникає те саме питання: чи дадуть "Червоному Хресту" доставити цю допомогу на місця?

Кілька днів тому українське керівництво закликало мешканців Донецька й Луганська залишити свої домівки. Чи збільшилась після цього кількість людей, які виїхали з цих міст?

Не зовсім. Адже можна скільки завгодно закликати людей залишити місто, але їдуть вони тоді, коли самі хочуть цього. Люди часто чекають до останнього моменту, не полишають домівок навіть під час бойових дій, навіть коли доводиться тривалий час сидіти в підвалах. Тож заклики залишати міста важко назвати дуже корисними чи практичними, адже багато хто просто не може поїхати - дороги розбиті, мости зруйновані. Або ж шлях є дуже небезпечним, щоб ним їхати. Не слід забувати й про категорію населення, в якої немає ресурсів, щоб поїхати, адже громадський транспорт часто є недоступним.

Ви кажете про те, що люди залишають домівки через бойові дії. А чи є також ті, хто має інші підстави виїхати - через переконання, національну приналежність, залякування?

Цей час уже минув. У часи референдуму щодо створення так званих "ДНР" та "ЛНР", коли не було бойових дій, перші люди, що залишали ці території, їхали часто саме з тих причин, про які ви говорите. Тобто вони або асоціювали себе з єдиною Україною, були прихильниками "Майдану", журналістами, інтелектуалами, які почувалися некомфортно на території, що раптом заповнилась російськими прапорами. Сьогодні певна кількість таких людей лишається там, але я думаю, що переважну більшість давно вже змусили залишити регіон. Це стосується, у тому числі, й місцевої влади. Я зустрів днями мера Донецька Олександра Лук'янченка у Києві та спитав, коли він вертається, на що він відповів: "Я не вертаюся. Я не можу більше їхати туди після моєї останньої розмови з командуванням міста".

Куди переважно їдуть люди з зони бойових дій?

Тут є декілька категорій. З одного боку, це люди, які заздалегідь знають, куди вони їдуть. Вони мають родину та друзів, певні ресурси та, як правило, ніде не реєструються. Переважно ці люди переїжджають до прилеглих регіонів - Харківської, Дніпропетровської, Запорізької областей, а також на південь Донеччини.

Друга категорія - це люди, які тікають від вогню. Вони сідають на громадський транспорт або на власну автівку й просто тікають. Я навіть бачив машини, пробиті кулями, на яких тікали люди. Ці люди не знають, куди вони їдуть, - просто подалі від небезпеки. І вони їдуть у різних напрямках - дехто їде до Криму, дехто в Росію, а дехто - в інші регіони України. І це може бути будь-який регіон - аж до Ужгорода. Себто якоїсь конкретної схеми немає.

Третя категорія - це люди, яких евакуюють. Серед них багато інвалідів, але є й звичайні мирні люди, яким стало важко виживати в зоні бойових дій. Ці люди самостійно не обирали якогось пункту призначення, їх везуть волонтери чи інші люди в спонтанно організовані тимчасові місця перебування в різних регіонах України. Та такі притулки здебільшого дуже тимчасові, як правило, це якісь літні табори, які не мають опалення. А це означає, що їм скоро доведеться знову кудись їхати.

Управління верховного комісара ООН у справах біженців - одна з організацій, які допомагають переселенцям. Яку роль в організації підтримки цим людям відіграє українська влада?

Українська влада має на сьогодні цілу низку актуальних проблем, кожна з яких є пріоритетною. Державне керівництво, що має нового президента і готується до нових парламентських виборів, вкладає величезні ресурси у вирішення питання захисту своєї територіальної цілісності, підтримує велику армію на Сході України. Тому в ситуації з переселенцями влада надає дуже незначну допомогу. Більшість підтримки надходить від приватних осіб, приватних компаній, неурядових організацій. Саме вони надають все - починаючи від харчів і закінчуючи гігієнічними засобами. Навіть у деяких пунктах прийому тимчасових переселенців, створених владою, більшою мірою забезпечення надається неурядовими організаціями. Один з таких пунктів я відвідав минулого тижня й з'ясував, що продовольством його забезпечує "Фонд Ріната Ахметова".

Ви згадували, що влада в Україні не має централізованої системи реєстрації переселенців. Із чим це пов’язано, на Вашу думку?

Так, такої системи дійсно немає, через що дуже важко підрахувати навіть такі речі, яка, скажімо кількість нових дітей, які мають піти в школи в тому чи іншому регіоні з початком нового навчального року.

Тут є низка причин. Окрім згаданої мною низки пріоритетів влади, які перебувають у постійному змаганні один з одним, іще один важливий аспект - законодавчий. Наявне в Україні законодавство не дозволяє швидко та гнучко відреагувати на виклик, який ми маємо. Закон, приміром, не дозволяє, подвійної реєстрації, а це викликає проблеми. Ми вважаємо, що уряд потребує нову систему реєстрації, яка буде охоплювати кожну родину, що перемістилась, і яка даватиме можливість зрозуміти, з кого складається ця родина і які в її членів потреби. Однак, звісно, це потребує багато часу. Для цього необхідне нове законодавство та нові нормативні акти уряду.