1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Переяславська рада: дискусія триває і 350 років по тому

Цими днями минає 350 років Переяславській раді - події, навколо якої не одне століття точаться гострі дискусії. Причому, не лише в Україні, для якої ця подія передусім мала історичні наслідки, але й в міжнародному дослідницькому загалі. Позитивна й негативна оцінки Переяславської ради існують і досі. Спробуємо поглянути на цю подію очима двох дослідників - істориків із Австрії та України. 8-го січня 1654 року, день, коли в місті Переяславі кілька сотень старшин війська українського гетьмана Богдана Хмельницького вирішували, кого взяти собі в союзники для захисту держави, означив переломний момент у всій східноєвропейській історії. Адже результатом цієї ради стало рішення українців на користь Москви. Для Росії наслідком Переяславської ради стало посилення позицій в Європі, Польща свої провідні позиції втратила, а Україна міцно й надовго пов"язала свою долю з Росією. Ще всередині 17 століття, одразу після Переяславської ради цю подію трактували по-різному. Передусім самі сторони, які вкладали угоду: Богдан Хмельницький і українські козаки з одного боку та російський цар Алєксєй Міхайловіч і його посли з іншого, розповідає професор Інституту східноєвропейської історії університету Відня Андреас Каппелер: "Українські козаки на чолі із Богданом Хмельницьким сподівалися, що вони укладають угоду із Москвою, підпорядковують себе верховній московській владі, створюючи з нею своєрідний альянс, який може бути будь-коли розірваним. Пізніше, в українській історіографії це називатиметься протекторатом, союзом, васальними відносинами тощо. Москва ж розцінювала наслідки Переяславської ради інакше. Клятву на вірність царю, яку давали козаки, вважали вже тоді приєднанням України до Росії. Пізніше Росія виходила виключно з цього факту, хоча козаки неодноразово намагалися скасувати цю угоду. Та це їм ніяк не вдавалося. В результаті виявилося, що Москва, власне, аж до 1991 року мала право на Україну". Професор Львівського національного університету, заступник директора інституту джерелознавства Національної академії наук України Ярослав Дашкевич частково поділяє думку свого австрійського колеги й дивиться на Переяславську раду так: "Без сумніву, що з української сторони та зі сторони Богдана Хмельницького це був вимушений крок, викликаний мілітарною ситуацією: наступ Польщі на ту частину земель, яка уже позбавилася польського панування. Наступ був настільки сильний, що треба було шукати союзників. Таким союзником в очах Богдана Хмельницького, і не тільки в його очах, була Росія. Є підстави вважати, що це з боку гетьмана, вважався тимчасовий крок. Тому що вже три місяці після Переяславської ради він відновлює відносини із Туреччиною в тому дусі, що він готовий стати васалом Туреччини. А через два роки він встановлює зв"язки із Швецією і разом із Швецією він веде війну проти Польщі, не рахуючись із тими домовленостями, які були з Москвою". Сьогодні важко досягти консенсусу в наукових дискусіях щодо самого перебігу Переяславської ради та подій, що сталися безпосередньо після неї. В цьому переконані як австрійський, так і український історики. Обидва вони говорять також і про те, що різну оцінку в рамках дискусії надають і ключовій фігурі Переяславської ради - українському гетьманові Богдану Хмельницькому. Говорить історик з Відня Андреас Каппелер: "Сьогодні, на мою думку, позиції залишаються дуже різними. Про це свідчить історична дискусія, що триває в Україні. Хмельницький вже не обов"язково є тим великим героєм, до якого його стилізували в радянські та пострадянські часи. Історики сьогодення, як на мене, справедливо вбачають в ньому неоднозначну історичну постать". Така оцінка діяльності Богдана Хмельницького, веде далі Андреас Каппелер, прослідковується ще в українській національній історіографії наприкінці 19 - на початку 20 сторіччя. Зокрема, Михайло Грушевський, найвідоміший український історик, неоднозначно ставився до постаті Хмельницького. Він віддавав належне очолюваному ним народному повстанню проти Польщі 1648 року. Водночас несхвально Грушевський відгукувався про підпорядкування України Росії 1654 року. На його думку, Хмельницький поставив свої власні інтереси та інтереси козацької верхівки та української шляхти вище за загальнонародні. Хоча існував і інакший погляд на діяльність Богдана Хмельницького, продовжує Андреас Каппелер: "Інша давня українська історична школа на чолі із Вячеславом Липинським вбачала від самого початку в гетьмані Хмельницькому особу, якій вдалося зрушити процес державотворення в Україні. Липинський, на відміну від Грушевського, схвально оцінює гетьманат Хмельницького й саму Переяславську раду". До 1991 року в Радянському Союзі можлива була лише єдина інтерпритація Переяславської ради, її офіційне трактування, якихось інших просто не могло існувати. Вважалося, що це було "возз"єднання України з Росією", яке стало однією з найважливіших подій в історії України. Практично цитуючи радянські джерела, австрійський історик Андреас Каппелер згадує, що все трактувалося в такий спосіб: "український народ назавжди пов"язав свою долю із долею великого російського народу, переміг разом з ним у Великій Жовтневій революції і почав розбудовувати Радянський Союз". Андреас Каппелер продовжує: "Лише після проголошення 1991 року незалежності України науковці й українська громадськість змогли поставити під питання роль Переяславської Ради. Власне, тоді гостра дискусія навколо цього питання спалахнула по-справжньому. Точиться вона й донині, причому не лише між українськими й російськими дослідниками, але й в самій Україні". Думку австрійського історика поділяє і його колега з України Ярослав Дашкевич: "Протягом довшого часу існував та існує так званий міф Переяславської ради. Міф тої Переяславської ради зводиться до того, що Україна повинна бути завжди з Росією. Відомо, що термін "приєднання" був замінений терміном "возз"єднання", і при тому завжди покликаються на Переяславську раду як початок входження України до Росії". Міф про Переяславську раду, переконана частина істориків, взяв на озброєння ще після Жовтневої революції Володимир Ульянов. Далі цей міф активно насичували радянською ідеологією, однак після розпаду СРСР він поступово розвіюється. Хоча з наслідками його перемагаючої дії важко боротися молодій українській політиці. Австрійський історик Андреас Каппелер уважає, що нинішня наукова дискусія навколо Переяславської ради навряд чи може стати двигуном політики: "Навпаки: політики, публіцисти, громадськість використовують історію Переяславської ради, аби визначати політичні позиції. Як на мене, то деякі широкі кола в Україні навіть святкують 350-річчя Переяславської ради, аби презентувати своє ставлення до Росії з якнайкращого боку. Це, якщо я правильно розумію, перш за все оточення президента Кучми. Хоча національно орієнтовані політичні сили в Україні наголошують, що саме після Переяславської ради почався занепад незалежної України". Український історик Ярослав Дашкевич бачить вплив дискусії навколо Переяславської ради так: "...я вам скажу відверто: політики вважають себе всі істориками, а істориками не є. Вони використовують окремі моменти з історії, тільки які їм є вигідні. Ясно, що велику роль відіграє те, чи Україна справді продовжуватиме ту переяславську роль далі, чи все ж таки вона буде орієнтуватися на Європу".
  • Дата 17.01.2004
  • Автор Леся Юрченко, Маріанна Кавк
  • Роздрукувати Роздрукувати сторінку
  • Постійне посилання http://p.dw.com/p/APCE
  • Дата 17.01.2004
  • Автор Леся Юрченко, Маріанна Кавк
  • Роздрукувати Роздрукувати сторінку
  • Постійне посилання http://p.dw.com/p/APCE